Я закопав свою любов під грушею в саду.
Без слів, без молитов, із вірою в майбутнє,
Що проросте колись і заквітує знов
І дасть плоди солодкі, незабутні.
Душа пуста, від темного тягар,
Думки, мов вівці тихо розбрелися.
Будую стіни, ніби каменяр,
Щоб всі від мене просто відреклися.
Мовчання золото… куди ж його подіти?
Давно забули губи меду смак.
Коли ж весна, щоб час пройшов сидіти
І слухати, про що співає шпак.
Дивитися на землю чорну-чорну,
Чекати, що любов там проросте.
І ніч провести не одну безсонну,
Коли на небі зірка спалахне.
Навряд загадане бажання силу має,
Як закопав, то майже зхоронив.
Щасливий той, що просто так кохає,
А я не встиг знайти, а вже згубив.
14.01.25р. Олександр Степан.
