Засипав час і спогади, і стежку,
Село притихло — мирне і сумне.
Зима наділа інею мережку
На це життя, величне і земне.
Стоять хати — розгублені планети,
В загрузлих снах по самі димарі.
А місяць п’є з криничного намету
Останні сльози білої зорі.
У кожній шибці — золота заграва,
І теплий хліб цілує рушники.
Зима іде — велична і лукава,
Затиснувши у жмені всі віки.
Ні звуку в полі. Небо, мов криниця,
Завмерли думи, стихли береги.
І світ мені сьогодні промениться
Святим письмом, що пишуть ці сніги.
Тихцем іду. І німота навколо,
Лиш серце б’ється, наче в небі птах.
А рідний край, беззахисний і голий,
Цілує іній на моїх вустах.
Отак би жить: сріблястою порою,
Де кожна гілка — наче Божий знак.
І дихати цією чистотою,
Як дихає під снігом сонний мак.
гарно!
