Душа розбита на частини,
так важко стогне від туги,
нема тепер спокійної хвилини,
нема в очах бувалої краси.
Втекли мої стежки від хати,
разом із болем навпрошки,
як важко прихистку не мати,
як важко одинокому брести,
шукать скорботи під луною,
від млості уночі страждать,
вмиватись зранку кропивою,
і знову безнадійно воскресать.
Як вірю я, що знову буде світло,
в душі моїй така бездонна синя мгла,
але зелений паросток вже квітне,
а разом з ним й нова пора.
