І коли остигають поволі дахи і позаду день,
Вулиці заповнює темний густий ліловий портвейн.
В цій рідині уповільнено, мов у в'язкому сні,
Душі бредуть загублені, роняючи сльози рясні.
Сідають на лавах у парках, марно тримають тепло,
До темних прокурених барів штовхає їх самота,
Ховають в очах безвихідь - темну, як сорт мерло.
Жаріють тьмяно лампадки надії -
[а раптом сьогодні, тут> -
саме той/саме та...
А потім, допивши останню, в зітханні погаслих лампад,
Вони викликають таксі і мов риби пірнають в ніч,
Торкають чиїсь чужі плечі.
[а може... та ні... навряд'>.
Тримай мене міцно, здобич. І трохи іще скаліч...
Нехай цей портвейн ліловий заллється до їх легень,
Нехай він затушить в лампадах останній тліючий жар...
І знають - не відвернути похмілля у чорний прийдешній день.
І знову не ексклюзив, а просто... лежалий дешевий товар.
І ранок застане холодом, туманною буде ріка.
І душі зимно кутатимуться у масок дірявий плед.
І погляди будуть відводити, і кава буде гірка,
Приправлена приторним солодом співу́часного гріха.
А може... [все! досить! пройдено! хто вигидив ту любов?!>
Нормально, чудово, не скаржуся. І справи мої о'кей.
Та знову дахи вистигатимуть, лампади горітимуть знов,
І вулиці знов заливатиме темний ліловий портвейн...
Ще дитячого захоплення Ремарком мені ніколи не приховати й не позбутися. Хоч я, клянуся, не пригадаю вже жодного сюжету, жодного імені персонажу. Це було так давно. А все ж - дух, який колись повпливав на моє формування, залишився назавжди.
І це прекрасно!
А мені Ремарка зовсім недавно принесли в долоні і сказали любити, тож тепер я його відкриваю і люблю.
Фільми всі прекрасні вже подивилась, то хоч книги є)
