Зовсім маленька та злякана "я"
Знов опинилася на роздоріжжі.
Чому ти, розгублено доле моя,
Згадала дитинство, взросління, заміжжя...
Чом ти не можеш у спокої жить,
Якось буденно, до інших подібно,
Ти вічно спішиш, аби бігти хутчіш,
Щоб вспіти важливе, щось дуже потрібне...
Може, й не тре обертатись назад?
Сісти тихесенько десь на узбіччя,
Та й дочекатися свій зорепад,
Що загадково впаде на обличчя.
Може, на неї жалітись не варт,
Треба ж такою було народитись!
Доле моя, подарований фарт,
Чи зможеш колись врешті ти вгомонитись?
17.08.22
