|
Пора весняна…. птахів переспіви. В пишній зелені потопає тихе містечко. По клумбах квіти, квітучі красуні вишні, немов наречені одягнені в білу шовкову фату. Галя всміхається, ловить їх пахощі,
душа співає. Напевно й весни подих, на неї молоденьку, так діє. А ще його побачила, ті карі очі, серденьку не дають спокою.
А час з поривами вітру пролітає. Не втішає й яснооке літо. Хотіла побачити, їй такий любий,здається лише з ним по життю світло. В селі родина, брат, батько й мама. В душі віра - вона жадана. Віщала доля? Того не знала, ясніли очі, покохала. Сама ж, тендітна, світле волосся, а очі сині, мов цвіт льону. Думки й сни добрі, вже ледь всміхається, якби ж пройтися по садочку.
Вже літо двері відчинило вересню. І відлітають птахи у вирій, світлі мрії і сподівання. Повнились грона солодким соком, уста ж відчують смак кохання. Лінійка, дзвоник. Аудиторій так багато, хоч вибирай. Вони по різних. Бажання разом, в душі пісні співає водограй. Тарас в надії, йому навчатися залишається один рік. В неї ж курс другий. Зустрічі, кохання віншували зорі. Вона, мов квітка, ніжні пелюстки. Недавно сімнадцять років минуло. Перші поцілунки, солод, медові. У вирій спокуси затягнуло. Мабуть то доля, вже будуть разом, не до смаку, лише господині. На тій квартирі, що винаймала.. Куди піти? Полинні сльози. Тарас сміливо,
- Знайшла проблему?! Я скажу мамі, підеш до нас. Моя лебідко, не покину, у нас попереду весільний вальс. Як ти закінчиш, своє навчання, тоді й настане, для нас цей час. Що до роботи, не переймайся, завжди копійка буде в домі. Я будівельник, а ще дизайнер, ніколи не піддамся втомі.
Густішають темно-сірі хмари. Волосся дибом, у сльозах мати. Та попри все, змирилася,
- О, синку-синку! Та що ж поробиш.
Думки, як дощик, що по підвіконню дріботить. А в них різниця, нема й два роки. Туга, заламувала руки. Хто знає, як краще? Може вже й для неї, не будуть ночі наче муки. В самої ж дівча, всього п’ять років й ще два сини, трохи молодші. А може лебедине вірне кохання, проживуть дружно, без фальші. Та і я буду спокійно спати, чим хвилюватись, виглядати. Чи повернеться посеред ночі, чи на світанку зустрічати.
На шибках вікон мороз малює зимові розписні пейзажі. Зима із вітром принесла звістку. Розчарування, чому так скоро? Потай визирає на невістку. Точно вагітна! Думки джмелині. Не сподівались, о діти-діти. Як же навчання й сім’ю зберегти? Як пережити, не посивіти?
Мов гурт пташиний, ненька на чолі. Настає час їхати до сватів. Чудова пара. Тільки не знати, по долі, ще скільки іспитів. Пройти прийдеться. Хата, як вулик. Тісно, краще б жити окремо. Журба й сумління душу терзає, чи й разом скрути проживемо?
*
В житті не тільки передсвяткова, але й просто постійна метушня.
Хліб-сіль, в руках і вже дорога. Село далеко, ще й бездоріжжя, як та карма. Добрались добре, можна сказати, пусті розмови велися дарма. Радісна зустріч. Майбутня теща, просльозилась,
- Ой, зовсім дівча! Галинко люба, моя провина. Не додивилась, оце дива. Вже під сердечком дитятко носиш, то ж вже одружуйтеся нині.
Трохи незручно та зразу свасі,
- Може не завадять у хатині. Поки навчання. Їй самій важко без досвіду з дитям на руках.
Тарас червонів, розхвилювався, все ж подолав прихований страх.
- Які там гульки,- голос свекрухи,- Вагітна ж, зареєструють без вагань. Нині ж до Загсу дали заяву, в такі часи не до святкувань!
Час поспішає, приносив перші розчарування. Збулася мрія, попереду клопітливі дні, сімейне життя. Та не такого ж чекала, надіялася на радість та щастя. В злобі свекруха,
- У хаті галас, коли вже дасте відпочити?! Йдіть на квартиру, разом не жити, може колись будете гроші цінити. Хазяйнувати будете самі, нехай лише народиться дитятко.
Та так не сталося. В день вересневий, Тарас тішиться, стає татом. Часті конфлікти, сльози на очах, Галя що зробить, не догодить. Тарас й не думав зняти куточок. Зима куди йти? Біль відходить лише на якийсь час. Сонячний ранок висушить сльози. Ясна мрія душу гріє. Підросте Максик, поїдемо до бабці Надії.
Безхмарне небо, розцвів бузок. Весна, вже й втіха заліки здані. Навчатися залишилось один рік. Що далі робити ? Надумала до мами їхати, що ж залишалось. Вже й жалкувала, може в рожевих окулярах дивилась на життя? Чому покохала? Ще й так зарано?Обіцяв красиве майбуття.
Здавалось, він жив своїм життям, із друзями весь час на роботі. Лише в пізній вечір з малим потішиться, розмову відкладає на потім.
Сина зібрала, поїхала в село, бо суперечки допекли. Наче й дрібниці. Принижень досить, не стерплю! І почуття десь зникли.
Родина рада, онук підростає, маленьке сонце серця гріє. Тарас сердитий, рідко приїжджає, знов обіцянки, світлі мрії.
Та все ж на осінь у містечко забрав, то ж винайняв малу хатину. Знову навчання, це ж останній рік та й він обожнює дитину. Не все так легко, пора холодна, в хаті по стінах сирість, рибок. Хворіє син, тікає надія, в горлі тисне клубок образ. По хаті схлипи, важко нині. Гнівний Тарас, слова докори,
- Що ти за мати, що дитя хворе?
У відчаї, немає опори. Сама ж, як білка. Пічку палить, вночі не спить , дипломну роботу пише. Де сили взяти? Загубилась ласка, тепле слово. Як зупинити, ті сварки в хаті? Порозумітись чи й вже вдасться. Ждала весноньку. В душі таїла, треба тікати. Частіше згадує неньку. Слова, щоб не спішила заміж, бо дуже важко мати сім’ю. Чи й встигнеш одночасно навчатися, загубиш молодість свою.
Та без лікарні не обійшлося. Страждання, сльози, під серцем щем. Бога просила , звала на поміч, здалося покрив своїм плащем.
Килим життя - це чорні і білі смуги. І час лікує душевні рани, диплом у руках, сяють зірниці. І на обличчі, давно забута усмішка, думала це сниться. Й дякувати долі, синок тупцює, слова лепече,тато, мама. Та все ж щем й туга підкралися в серця, немовби знову прийшла зима. Важко зібратись та всі вагання відштовхнула, в село подалася. Тарас вагається, на кращу квартиру не потягне, жаль не повезло. А тут й роботи, як на зло немає. Гризе сумління, а чи любов була? Мов відривається від реального життя. Мабуть розтане, як сніг.
З пекучим болем дивилася вслід, навіть погрожував сина забрати. Галя ж в містечко їхати не хотіла. А тут, ще й така новина. Адже надумав, податися в обласне місто, там вдосталь роботи. Вона в обіймах із сином, самі сльози ллються, на серденьку печаль.
Не дочекалася ні грошей, ні дзвінків. Чомусь майже пів року не відповідає. Дитя підростає, як батька його забуває. Вже й одяг малий, за що купити? Заява в суд на аліменти. А чого ждати? Й на розірвання шлюбу, зібрала документи. Добре, що в батьків, молочко є, сметана, куряче яєчко. Погляд на сина, дуже схожий на Тараса, болить сердечко. Темна нічка, де й в чому щастя? Поміж зірок і хмар ховає смуток. Сльоза стікає, повна відчаю, розпач й біль згрібає в жмуток. Треба змирись і далі жити, заради любого синочка. Ненька ж дивилась, душа журилась, ой, так в’яне моя квіточка.
Час рікою пливе, дні минають. Друзі і робота в містечку. Відволікають від думок, журби. Є шанс вибрати нову стежечку. З другом Сергієм, що давно кохав, може зважитись, з ним щастя знайти? Не поспішати, а чи спроможний із сином спільну мову віднайти?!
*
А навесні квіти духмяні. Вітерець пахощі розносить, п’янить, часом бадьорить, придає сили. Про все забути надихала земна краса та синій небосхил. Йому б злетіти.Та куди?Де краще? Пошкодував немає крил.
В житті Тараса нове кохання. Зразу не мріяв стати на рушник. Теща хитренька і доня славна, нащо відкладати заручини? Бабця, як квочка,
- Онучка гарна! А чи й знайдеш за неї кращу?
Думки, як оси в грозові ночі, можливо шанс й справді упущу? Не прогадаю. Інше містечко, з роботою проблем немає. Таня красуня, каже кохає, хоча і за сина знає. Риба шукає, де глибше, а людина де краще. На виправдання, знайшов слова за свій вчинок. Ну й нехай, міркував, вагання жбурнув подалі. То така доля!
Вся рідня радіє, вінчання в храмі. І знову плани та обіцянки,
- Люба, поїдемо в Маямі. Навесні краще, коли ще не настає сезон дощів, то ж почекай. Грошей зберемо, заїдемо в Нью-Йорк, сходимо в музей, скуштуємо чай.
Але не склалось, як гадалось. О мрії-мрії, пусті надії, грошей нема, марні розмови. Та все ж на плаву, думки сумбурні, на жаль, губилися лише в слові.
Кажуть притерлись, хоча й важко знайти спільну мову, жити вкупі. Тішиться удача, хоч і в клопотах, в хаті весело та й не скупі.
Так рік за роком, але ж хоча б одне дитятко втішало в хаті. Щоб сім’я міцна. В дружини ж думки, з друзями випити, погуляти. Зовсім не думав, що важким буде життя, але ж він з благородних. З усім змирився. Відволікається, бабці помічник на городі.Тільки й радості з нею спілкуватися, сумні думки розвіяти. Чи в комп’ютері, щось прочитати і просто відпочити, помріяти. Життя слизьке, як на льодовій ковзанці, себе так почуваєш. Коли почуєш вирок лікаря - дітей не буде, вже й страждаєш.
Син далеченько, на жаль, три роки до нього не навідується. Часто згадує. В Фейсбуці на фото погляне, побідкається.
Швидко час пролетів, скоро синові в школу, з грішми туго та їхати треба. І саме вчасно знайшов роботу. Як гора з пліч, відійшла журба. Думок багато, як син зустріне? Чи впізнає, це моя вина. Давно не бачив, під серцем щемно. І як мене, вона зустріне?
Знайома стежка, в травах бринять срібні роси. Проснулись перші почуття. Він все згадав, ті світлі довірливі очі. Обійми ніжні, поцілунки, та рана, на жаль, ще кровоточить.
Велосипед у подарунок для сина й повний пакунок солодощів приніс. Їй хвилювання, так важко втримати, а Максик радів, аж розпашівся. Очі хлопця блистіли невимовним захопленням, чи дозволить?
- Мамо, можна взяти?- запитав.
Гірко та сльози пересилила,
- Бери Максимко!
І вийшла з хати, щоби ніхто не побачив сліз. Їй так хотілось кричати, в очі сказати, багато недобрих слів. За мить вже в хаті, є батько, мати і чайник, засвистів на кухні. І син так весело розповів віршик. Всміхнувсь, погляди сонячні. Тарас погладив його по голові, не знав, як мову розпочати. Для Галі дні були важкими, коли син умовляв поїхати. В містечко де живе його татко, все біль ховала під вербою. І умовляла,
- Синочку, ні - ні, чи нам не добре удвох з тобою? Тут молочко є, яке ти дуже любиш, як же дідусь і бабуся? Вони ж тебе так люблять і, як же посаджені деревця? Без нас вони в засуху всі пропадуть, не буде кому їх полити. Змирися любцю, в татка друга сім’я, то ж ми тут будемо жити.
Поміж червоних хмар сідає сонце.Додому з думками,прохолодна зустріч не гріла серце й душу. Вже й зажурився, але ж у церкві вінчання було, тепер жити мушу. Згадав про старих, натяк про друга, що давно в Галі просить руки. То мабуть доля, йшов по трасі, прислухавсь до вітру, в його звуки. Запекло в грудях, все ж не зізнається нікому, певно й ніколи. Є сила волі, все приховує в собі, що принесло йому той біль. Думки за сина, вже є мрія, може знову вирватися , через кілька тижнів.
Та по приїзду додому, думки, як попіл, розвіялись по всьому світу. Заочно вчиться в інституті, в надії шукає нову роботу. Дружина ж за фахом перукарка, з роботи приходить пізно. Змінилася, стала справжня панянка, що не по ній гляне грізно. Нагадає, що обіцяв окремо жити й поїдуть за кордон,
- Дурепа, пішла за тебе, то ж кращих мала не менше, як мільйон.
Після сварки Тарас тікає, шукає роботу, щоб десь, як подалі. Мав бажання усамітнитися, пише вірші, в яких ховає печалі.
*
Швидко рік проминув. Тарас відпочиває, в Фейсбуці новини читає, на фотографії бачить Галю, сина і з ними якийсь чоловік, у них напевно свято? Та під фото, квіти, теплі вітання зі вступом у законний шлюб. Примружив очі, щеміло під серцем, потирав змокрілий чуб. Але згодом веселішає, може й на краще, нехай так і буде. Мабуть треба для сина купити телефон, чого доброго, мене забуде.
Та думати не гріх. Але ж навіть аліменти не висилає. По скайпу за гроші мовчить, посміхається, смайликів надсилає. І словами тішить,
- Гарний хлопчик! Слухняним будь!
На цьому і все. Після розмови, син заб’ється в куток, за мить червоне лице. В собі образу ховає. Ненька каже, на іграшки грошей нема. Он треба теплий одяг придбати, у вікно скоро загляне зима. Інколи тішився, навчання в школі, забави з дідусем у теплій хаті. Часом й надворі, вже стоїть снігова баба, в шапці волохатій. Із Сергієм у сніжки пограють, а іще покатає на санчатах. Веселий вітчим, у очі заглядає, в хлопчика губиться страх.
Весняний подих кружляє навкруги, тепло надворі. Неподалік від хати гніздяться лелеки. В хату забіг Максим,
- Ой мамо! Йди подивись, птахи недалеко. Такі красиві, а як розправили крила, здається пів неба закрили!
Сяючі очі, радісно сказав,
- Я бачив, як гілки носили.
Сергій посміхнувся, поцілував Галину в щічку,
Ну от і добре, може й нам лелека колись принесе доньку Марічку.
Зустріли Новий рік, на Різдво, Галина народила сина. Юрком назвали. Він плакав, брала на руки чи нічка, чи днина. Принаймні так здалося Максу, до себе хтів привернуть увагу. Як завжди обійняти матусю. Вже частіше її бачив строгу,
-Те не чіпай, туди не лізь, йди погуляй, чуєш, он малий плаче.
Вона не помічала його сліз, він змахне рукою й поскаче, немов той м’ячик. Підскочить до старого, очі сумні, обіймає,
- Мама кричить, що не має часу. Діду скажи, а ти мене любиш?
Той тішиться, візьме на руки, приголубить,
- Ось підросте братик. Разом будете гратися і ти зможеш його вгамувати.
Хай літо прийде, потепліє, його в колясці забавлятимеш. А сам журиться, двоє не одне, важкий тягар лежить на серці.
Інколи новини приносять розчарування. Якось ввечері,Тарас в Фейсбуці бачить фотографію Галі з малям на руках. Ну от кому повезло, у смутку, аж на очах бринять сльози. Поїхати, дізнатися, як син? Та як? Пів року без роботи. Ще й пообіцяв телефон! До всього й домашні клопоти. В Тетяни проблеми із зором, треба нові окуляри, ліки. Була б хоч трохи серйозніша, в голові копошаться думки. У перукарні колеги, вино, сигарети. Напоумити? Та як? Скільки раз сварилися! Немає віри, чи й зможу все змінити? Сам наламав дров, своє життя скалічив, а виправити пізно. Їхати треба, може знайду телефон, за тисяч три, приблизно. Подзвонив Галині, має намір поспілкуватися із сином та марно,
- Син не хоче говорити!
На приїзд дала добро. Хоча відчував незадоволеність від життя, відчай, образу. Не варто відтягувати час, як куплю, то треба зразу їхати.
*
Тільки небо на сході стає рожевим, птахи свої пісні виводять. Весна, тепліші ранки, праця на городі. Побільшало й замовлень. В Тараса є робота та й комусь перекрити дах, чи в хаті ремонт зробити.
Швидко збіг липень. Підпирали терміни здачі об’єктів, то ж було не до поїздки. Взимку не обійшлися без боргів, життя, як калинові ягідки. Наче й корисні. Але чомусь, не втішають душу, дуже гіркі. Часто роздумує, чи в житті в когось бувають дні, світлі, райські?
Ясні світанки, спекотні дні. Без відпочинку заробляє гроші. Вони так потрібні Тарасу, адже Таня дуже хоче жити в розкоші. Вже думок екзальтованих рій, коли ж побачимося мій сину? Не раз згадує недоспані ночі, важко, відчуває провину.
З птахами відлетіло літо. Максимко повернувся зі школи розчервонілий, знервований. Переступивши поріг, жбурнув ранець на стілець,
- Я що поганий? Мамо, скажи мені , я поганий син?
- Ні синочку, що ти любий!
- Тато Тарас обіцяв телефон. Так де ж він ? - приліг на груди. Приголубила своє пташеня,
- Синку то ж в тебе свято скоро. Може й приїде на день народження. Я попрошу поводитися мудро. Та дорослішай! Добре подумай. Гадаю має приїхати.
- Нехай би вже привіз! Он у класі всі мають, ще так довго чекати.
Сіріє небо. Не спалось хлопцю, чекає тата та не дочекався. Тарас не забув. Та душили борги, то ж до роботи дорвався. Поки є шанс грошей заробити, як покину? Часто думав він Треба аліментів перевести хоч частину, хай почекає син.
Майже щодня, ідучи до школи, Макс придивлявся на дорогу. Інколи, аж пекло в очах, засмучений повертається додому. Уроки й розмови не втіха. Умовляння мами,
- Не журися! А може в нього щось трапилось. Мій любчику, почекай, змирися.
Минуло два тижні. Ранок суботи… Діти, ще спали. Під вікном шум автомобіля.
- Ой, хтось приїхав,- підхопився Макс, - Можливо в когось весілля?
- Мамо, ти чуєш?
Немов коляска похитнулась, за мить стоїть на порозі. Яскраве сонце засліпило очі, на повіках бринять сльози. Кілька раз кліпнув, руками витер все обличчя, помітив таксі. Радий, стрибає та відразу ж і зупинився, почув голоси. Як вітерець, тут був, тут вже й немає, посерйознішав, зник у хаті.
Яка то радість блиск у очах. Тож батько йому вручив телефон. Але в той же час, зніяковів. Йому не вірилось, може це сон? Та ні, здається не сплю, глянув на маму,
- Нарешті дочекався.
Притулився до грудей, засоромився,
- Я вже й не сподівався.
Тарас не забув і про малого, подарував махровий рушник. Й до сина звернувся,
- Ну розповідай, який ти мамі помічник. Чи бешкетує? І, як навчання? Покажи щоденник, оцінки.
Опустив очі, розчервонівся, мовчить. Галя подає малюнки,
- Та в нас все добре, ось бачиш, як гарно! Це успадкував від тебе.
- Молодець синку!
Роздивляється малюнки. Спитав,
- Ти мене любиш?
Та відразу, мов прикусив язика. Син в телефоні щось натиснув. У розмову втрутилася Галина,
- Він на тебе дуже чекав! Підростає хлопчик, бачиш соромиться, ти з ним мало спілкуєшся!
Тарас зніяковів та все ж відповів,
- Якби ж життя було кращим. Весь час працюю, роблю ремонти, сама знаєш всі виживають.
Галю заділо,
- Мабуть працюючі аліменти висилають!
Вона сказала так гучно, що Максимко, аж зблід, встав із-за столу,
- Мамо, не сваріться!
Він її, ще ніколи не бачив таку сердиту. Настала тиша. Син взяв її за руку,
- Он вже Юрко прокинувся. Час годувати.
- Добре синку, йду.
Тарас мовчав, лиш посміхнувся. Поспіхом допив чай. Рознервувався, мріяв не про таку зустріч.
Дуже шкодую, що так сталось, поговорити б віч-на-віч. Одне втішає, що Сергій відразу зник з очей, пішов до батьків. Її ж батьки з ним лише привітались, удвох возилися біля бичків.
Прощались холодно. Галя знову нагадала за аліменти. Макс махнув рукою,
- Бувай!
Спішив до друга, взувся в чоботи.
Від’їжджає таксі, Галя вийшла,задумано дивиться вслід. До неї ззаду підійшла мати,
- Що не розтопив у серці лід? Я все чула. Ти надто жорстоко повелася з ним. А він змінився.
- Бачу, відчуваю шкодує, цієї ночі знову наснився. Знала, що приїде, Максим мені за нього всі вуха продзижчав. Сидить малює, очі сяють, на зауваження лиш поглядає. Я бачу до нього тягнеться, хоча сьогодні не проводжав.
Надія на ходу,
- Що ти хочеш, рідна кров. Колись і ти пробачиш.
*
Як все безглуздо вийшло, бідкається Тарас. Думки, як вітер, то вриваються, то відлітають, позаду село. Стиснуло серце. На душі гидко, сум, тривога, в грудях, аж пече. Адже сам винен, сина про любов запитав, чому, навіщо? Хай грець тим грошам! Адже частину боргу переслав, це ж поки що. За місяць вишлю. Хіба не вірить, так прикро та я ж пообіцяв. Довіру важко заслужити. Тепер крутись, сам собі докоряє. Після пологів, ще покращала. Перед очима її погляд. Ой, Галю-Галю, що я накоїв, вже так шкодую, що не поряд.
Позаду сигналить машина, від всіх думок відволікає.
Водій сердито,
- Бач, як обганяє, не розумію цих жінок. Чи думає, що навчилася водити, то можна так летіти.
- Так,- підтримав розмову, - Вони відважні, лише вітрил не мають.
Сказав й прихилився до вікна. Чорніє поле, далі багряний ліс.Чому й не знати, все здається в краплинах. О! Нехай йому біс! І вид такий, як моє життя. Чому до сина не їздив частіше? Колись була думка, пробачить. Адже жити краще хотілося. Згадує слова неньки - » Виправити помилку ніколи не пізно». Часто повторює - » До життя треба серйозно віднестись.
Йому кричати хочеться - « Я все зрозумів, як виправити? Ой, так важко мені на душі!». Задивляється на небо, все ж треба жити!
Котилось сонце, змінювались пори року. Догорає тепле літо . Ясне небо, хмари пливуть немов човни. Тарас з автомобіля позирав на них, ой, а які ж вони красиві! То, як натхнення, для нього бажання відірватись від всіх проблем. Зануритися в любиму роботу, його думки – солодкий щем. Нехай в нових будинках, люди радіють. Тішиться, адже це добре. Погляне на сади, на колоски в полі, звідти енергію бере. Свіже повітря придає сили. Чарує синє-синє небо. Відразу спогад про її очі, про незабутнє кохання. В душі картає, гаряча молодість, ще й гордість, волі хотілося.У друзів дружини, жінки, як жінки, все згуртовані, я ж кинутий, як будяк у полі. Ні зварити, ні спекти. Згадалось,
- Хочеш їсти, зготуй сам собі! І я біля тебе посмакую.
Чи були мої очі сліпі? Шкодує Тарас і не раз, особливо після розмов із сином. Відчуває, що Галі не до нього, то ж має, ще одну дитину.
*
Пора гаряча, в селі збирання врожаю.
Вставало сонце, Галина принесла чоловікові тормозок.
- Ну, я поїхав! Повернуся пізно, подзвоню, як буде зв`язок.
Загудів трактор, з місця ривком зірвався, поїхав по дорозі.
- Мамо йди сюди!- з хати гукає Максим, вмить стоїть на порозі,
- Юрко знов плаче!
Галя поспіхом,
- От біда! І чого не спати? Всю ніч на руках. Чи знову на зуби? Я й не знаю, що йому дати.
Як завжди, весь день пройшов у клопотах. Сонце схиляється донизу.
Максимко, повертається з долини, за ціпок міцно тримає козу. Біля літньої кухні дід й бабця плівкою накривають сіно.
- От молодець, розумник, - сказав дід. І Галя похвалила синочка. Вона саме вийшла з хати,
- Он прислухайся, здалеку добре гуркотить. В сарай її поведи і сам ховайся.
Лише кілька хвилин, зривається вітер, небо затягнулось хмарами. Розлютилася гроза, земля під ударами, аж здригається. Старенькі в сараї, молились, причитали,
- Оце ллє, як з відра!
Все обійстя в воді, посередині, під дощем плаває ковдра. Дивлячись в вікно, Галя звернулась до сина,
- Бач, забули зняти.
- Та вона ж стара, після дощу витягнемо. Та не хвилюйся ти! Літо ж, висохне. Ми з дідом на ніч, нею накривали телятко.
- Ой мамо, поглянь, біля вил, прямо в воді маленьке ластів’ятко.
Вона відійшла,
- Воно випливе, присядь, пора вечеряти.
Та смуток огорнув, треба вийти, поглянути до пташеняти. З гнізда випало, погана прикмета, з думками вийшла на подвір’я. А дощ періщить. Але пташеняти вже не було, одне пір’я. Певно кіт схопив. За мить геть змокла, скоро повернулась до хати. В душі за чоловіка неспокій, зателефонувати зони немає. Вже й час дітей вкладати спати.
Хмари, як зграя воронів, кружляють над селом, крапає дощ. Зовсім стемніло, Галя придивляється у вікно. Що там на полі? Чого чекати, вже давно би пішки повернувся.
Старі вже спали Ясніє небо, поміж хмар де-не-де видніються зірки. Думки, як оси, дуже розхвилювалася, аж почервоніли щоки. Вже прислухається, вловила звуки, із скрипом відчинилась хвіртка. Два чоловіки поспішають до хати. Хто б це? Напевно якась звістка.
За мить зустрічає на порозі,
- А де Сергій? Зайдіть, як прийшли.
Сусід до неї,
- Тримайся Галю, гроза попала, вбитим знайшли.
Край неба сонце сходить, Максим чує метушню.
- Й тобі не спиться синку?, – спитала мати, крізь сльози.
- Сергій помер, одягну чорну хустку.
Здригнувся, зірвався з ліжка, кліпає очима,
- А від чого, мамо?
- В трактор блискавка влучила
- Ой та без батька ж так погано. Мамо не плач, я вже підріс. Як треба, я буду допомагати!
Ніжно обійняла сина,
- Пішли, спочатку треба поховати.
Три тижні село відрізане від світу. Печаль, розчарування. Максимко хотів додзвонитись до батька. Та замало бажання. Бідкався, на жаль, весь час мобільний телефон не ловить мережу.
Похорон, мати сумна, всі були вбрані в чорну одежу. Хлопець дивився на брата, грається, нічого не розуміє. А тут хоч й вітчим та шкода, мама в розпачі, зблідла, страждає.
*
Огорнув смуток, неспокійно на душі.Тарас не знаходив собі місця, не міг додзвонитися до сина. Пробував з Галиною зв’язатися, йшов збій зв`язку. Як дізнатись в чому причина? Але ж вже третій тиждень минає. Можливо діти захворіли. З такими думками в село їде. Не дай Боже якоїсь біди.
Макс був на подвір’ї, побачивши таксі, зразу вибіг назустріч.
- Тату, - зі сльозами кинувся до нього.
- Я теж радий зустрічі.
Здивувався поведінці сина,
- Розповідай, що тут трапилось?
Підійшла Галя,
- Це ти, бачиш, тепер сама, мабуть так судилось.
Виправивши на голові чорну хустку, запросила до хати.
Пробачити ніколи не пізно. Ця думка мулила його серце, попрощавшись, йшов до машини. Так, шкода Сергія й малого хлопця, нині й їй непереливки.
Гіркі думки гризли голову. Як із цим жити?! Моя провина, тепер маю допомагати. За все минуле, себе проклинає.
Водій помітив червоні очі Тараса, зрозумів, не до захоплюючих розмов. Порушити мовчання не посмів. Ой, до чого доводить ця любов.
Вже вдома. На душі важко. Згадує сина, його очі повні сліз,
- Татусю, ти ж приїдеш ?
- Аякже, обов’язково будемо разом, знаю, ти мене ждеш.
Минув рік. Він був не простим, але подавав надії.
Пора набиратися розуму, частенько говорила мати, щоразу згадує, коли їде до них. Так образи треба ховати.
Одного разу, мати стала свідком, його довгої розмови із сином,
- Ой, Тарасе, не рви душу хлопцю, а то опинишся під тином. Не давай ніяких обіцянок, яких не можеш виконати. Дивлюсь на тебе, їздиш до Галі, любиш, то ж зумій це визнати. Як серце не лежить, то постав крапку у відносинах з Тетяною. Адже скоро зима, думай, повинен бути чесним сам із собою.
За вікном пролітає сніг. Та він його не помічає, пригадує літо, як косив траву. Веселий галас, як малих розгойдав.Та гойдалка, ні, не забути сонячні усмішки дітей, той блиск у очах. Як Юрка годував, мусив допомогти, він очутився в його руках. На спинку сидіння відкинув голову, лише на мить закрив очі. Перед очима їй трава по пояс, з букетом квітів, він біжить, всміхається. В сонячних променях ромашки, маки і волошки. А на траві кошик з суницями, поруч усміхнені хлопчики.
Щось немилосердно стиснуло груди. Ой, що це, чому так погано? Вже з обличчя витирає піт. Страх поборю, завтра вранці поїду.
Він вже вдома, дружина в кав’ярні, не чекає, провалився в сон.
Ранок, за вікном пролітають пухкі сніжинки. Усміхнений встає з ліжка. Враз думка, маю жінку, чи живу один?! Зібрав валізу, спішить. Написав записку - " Вибач, мене жде син ».
Дорога здавалася занадто довгою. Він не знає, що на нього чекає. Любов, надія, віра, зігрівають серце. Згадує мамині слова, ту пораду. Хоча важко впоратися з тривогою та він їде;
Ми зустрілись ранньою весною,
В бузково-рожевому суцвітті,
Поряд прожити, мріяв з тобою,
Ти єдина, найкраща на світі!
Їду, спішу, шкодую, що не птах,
Чи пробачиш? Жаль, цього не знаю,
Знов прагну, я втопитися в очах,
Зізнатися, кричати - «кохаю».
Так шкодую, витру сльози тобі,
Моя вина, пройшов тернистий шлях,
Пробач люба! В пекельному вогні.
Душа горить. Підкрадається страх,
Як згадаю, аж серденько тремтить,
Для мене ти, зіронька жадана,
Спаси любов! Без неї нам не жити!
Надіюсь, ти пробачиш, кохана.
В руках букет пишних білих хризантем, часто позирає на одометр. Душу мучить хвилювання, до села залишається один кілометр.
Все довкола, вкрите снігом, проти сонця блищить.
Від хвіртки до хати, Максим підмітає сніг. Побачивши таксі, догори віник підіймає, ним махає, радісні очі,
- Мамо! Йди сюди! Подивися, хто приїхав!
За мить була поруч. У очах блиск. ніжність,
- Як добре, що ти завітав.
Із-за паркану, весь у снігу, вийшов Юрко ,
- Тату,- протягнув руки.
- Кохана, думаю не пізно повернувся, навіщо нам муки ?!
Сказав й радо на руки підхопив Юрка, обійняв Галину. Макс тішиться, підходить до них,
- Гей! Забули, ще одну дитину!
25.11.2020р
ID:
899078
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.12.2020 11:17:58
© дата внесення змiн: 08.10.2025 06:11:08
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
З Новим роком Вас, Ніночко! Хай він буде щасливим для Вашої родини! 
