Жовкне листя, багрянцем соромиться,
Загорнутися хоче в траву,
Балансує на часу соломинці -
Мов, літаю, а отже - живу!
Небо хмариться, хмуриться, сердиться,
Розглядає в калюжній слюді
Сивий смуток, бо літо не вернеться,
Те, в якім ми завжди молоді...
Не за віком, бо й досі ще зморшками
Не мережить життєва зима,
А від щастя, в якому ми ложками
Мед черпали... скінчилось - нема
Жовкне листя, дощем умивається,
Липне скотчем до мокрих підков -
Тих, «на щастя», що нині валяються,
Бо розтанула наша любов
Жовкне листя... Так нудко від жовтого,
Що лягає в осінню сльоту,
Повисає веригами-колтами,
Нам на дУшах. Ось так - на льоту
Прилипає, сповзає з потилиці
Між лопаток та поміж грудей,
Ми ж... підкови міняєм на милиці,
У в'язкий загрузаємо глей.
Не каліки, не хворі, не прокляті...
Просто - осінь і просто сльота
Нам на дУші навішалась колтами
Осоружна... Хоча й золота
гарно, та загубилась та легка іронія, що я вплела... приреченість з‘явилася, драматизм. однаково гарно. а любов - не сніг, але десь поділась. або - здалось (хреститись не буду)
Дякую за відповідь. Я - не майстер з макраме, та й не мережевниця. Вплітати не вмію. Пишу прямо, без хитросплетінь.
А "десь дівається" ,зазвичай, те, що бездоглядне. Або непотрібне