|
* * *
Світило сонце, дощик капав.
Він вже не йшов, а тільки плакав,
Бо хмара з вітром полетіла.
За лісом райдуга стояла,
З криниці воду набирала,
Мабуть напитися хотіла.
А по стежині серед поля,
В вінку з ромашок наче доля,
Ішло дівча назустріч мрії.
В очах волошок й неба синь,
Краса від чистої роси,
Своїм очам й собі не вірю.
Таке у сні може приснитись,
Води б холодної напитись,
Щоб чари ці, як біль, минулись.
Десь між високими хлібами,
Кивали маки головами,
Наші стежини розминулись.
Ще усміхалось сонце ясне,
Веселка в небі вже погасла,
Усе недовге, швидкоплинне.
Мені не вірилось в цей час,
Таке буває тільки раз,
Що не воскресне, то загине.
Хоч ми з тобою давно в парі,
Тільки у тебе очі карі,
Кого чим доля наділила.
Як і колись хмара прилине,
Нехай любов нас не покине,
Як та, що в полі загубилась.
8-13.06.2004р.(Михайло Чир)
ID:
785191
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 30.03.2018 16:02:13
© дата внесення змiн: 30.03.2018 16:02:13
автор: Михайло Чир
Вкажіть причину вашої скарги
|
