Тихо… Сумно… До осені витканий крок…
Вже червона мовчить горобина,
Одягається клен у жовтявий листок,
На крилі вся сім’я журавлина.
Хоч на липі виблискує кожен листок,
Їх вже скоро дощі позмивають.
І затрубить «Прощай!» лебединий гудок,
Хмари знов без громів заридають.
Час від часу спадає легенький туман,
По отаві чалапає кроком,
Очерет одягає свій сивий жупан,
Гарбузи наповняються соком.
Бриз ранковий дрібненько побіг по воді,
Заплелися вербиці у коси.
Осінь вже… Нам здається, що ми молоді,
Та вона нам тумани приносить.
«Ренети» і "Бери" летять вниз у садах,
В полі знову стерня почорніла.
А осінь ридає, вся в холодних сльозах,
Бо всіх знову дощами зустріла.
Час від часу спадає легенький туман,
По отаві чалапає кроком,
Очерет одягає свій сивий жупан,
Гарбузи наповняються соком.
Так природно і так образно! Гарно.
Віталій Назарук відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чомусь осінь завжди навіває смуток, мов нагадує нам про літа... 
Сумнувато, звичайно! Але незабаром будемо малювати красу золотої пори. 
