Незрілим терном ночі терпне осінь,
Збираючи у кошики тепло ;
І ходять дні з дощинками в волоссі,
Фарбуючи похнюплене зело ...
Свинцем налиті хмари тонуть в річці,
Вбираючись у сутінки води ;
І у великій жовто -бурій пічці
Готуються щоранку холоди ...
Радіють жабки кваканням в лимані,
Що вже бузьки у вирій подались ;
І мокрочубі лінюхи -тумани
Ховають часто сонечко кудись ...
Ще яблуками гупають садочки
І сиплеться смачнинками горіх ;
Та зорями гаптовану сорочку
Зриває з клена вітер -пустосміх ...
Все рідше блискавиць кардіограми
Порушують замріяність небес ...
І пише осінь смутком епіграми
В очах, твоïх, де я знайшла себе...
чудовий вірш. тонко, гарно, образно. я б, правда, з нього забрала третю строфу. у якийсь інший, впевнена, не менш гарний твір без неї, як на мене, елегантніше... хоча це лише моя думка, не могла не написати, бо вірш 'зачепив'. не ображайтесь тільки..
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую Вам!!! Я ніколи не ображаюсь .Адже скільки людей, стільки й думок ... Знаєте, про жабок -замальовка з натури :вони вчора проти сонечка так кумкали, ніби навесні ...тож захотілось і таку краплинку додати...
Спасибі за небайдужість, Сахаро!!!