Олександра Половська сиділа перед дзеркалом і як завжди думала про існування життя на інших планетах, окрім їхньої Патанії. Вона не хотіла йти на бал влаштований батьком на її честь. Чому? Бо вона таки вже повнолітня, 22… Треба одружуватись, вийти заміж за… За кого? За того хто обере її, або кого обере її батько, людина жорстка за своїми переконаннями, але любляча, він зробить вибір за неї, бо думає, що знає краще від неї про її потреби. А вона знає, що не красуня, бо хоч залицяльників завжди було досить, але все не ті, тай не тому, що вона така, а тому хто вона. Принцеса, донька короля однієї із ста одинадцяти країн планети Патанії.
- Доню, ти йдеш? – це була її мати, жінка років сорока п’яти, але така прекрасна, Саша завжди дивувалась, як це її матуся з кожним роком гарнішає. – Ти що… що з тобою?
- А що зі мною? – дівчина глянула в дзеркало.
- Не ззовні. Тебе щось тривожить?
- Зовсім трошки, просто я боюсь, стати дорослою, вийти заміж, бути нещасною. Хіба мені й так непогано? Я зараз щаслива. А далі… Я не знаю, що буде далі…
- Не переживай, люба. Все буде добре. Тато тебе любить, він не змусить тебе виходити заміж, якщо ти не захочеш.
Саша встала зі стільця, потягнулася. Підійшла до матері…
- Я тебе люблю. – і поцілувала.
- Я теж тебе люблю… Ти готова? – дівчина кивнула. – Ходімо.
РОЗДІЛ 1
Зал прекрашенний біло-фіолетовими кольорами, сяяв мільйонами свічок. Від електричних засобів освітлення вся планета відмовилась кілька сотень років тому, як і від інших засобів комфорту, що з’являлись протягом розвитку науки і суспільства. І зажили навіть краще. З’явилась купа вільного часу, люди почали більше спілкуватись.
Саша спускалась довжелезними сходами, спускалась до свого невідомого майбутнього. Зазвичай спуск займав лише кілька хвилин, а тут здавалося… цілу вічність. Центральна зала королівського палацу була переповнена людьми. Всі вони про щось зосереджено спілкувались, але коли оголосили її ім’я, вони як за командою звернули свої погляди на верх сходів.
Залишилось лише дві сходинки. Останні кроки на шляху до нового, дорослого життя… їх уже зроблено. Всі до кого вона підходила, точніше змушена була підходити за наполегливим проханням батька, улесливо поклонялись, хоча серед них були і ті хто Саші сподобався, але більшість просто ненавиділи її за те що вона принцеса, а не кожен з них. Заздрість, не найкращий порадник у житті, але, на жаль, досить поширений.
Вечір виявився досить довгим і нудним. Від награної ввічливості Сашу здавалось ось-ось виверне. І хто мріє все життя про бали? Маленькі провінційні дурепи, вони не розуміють, що означає бути принцесою, відвідувати бали, не мати можливості спілкуватися з тим з ким хочеш, а бути змушеною спілкуватись з тими хто викликає відразу. Саша, мабуть, багато зараз віддала, щоб опинитися в свої кімнаті, самій і мати можливість думати, думати… Думки, мрії, які їй навіювала самотність, чорне небо покрите зірочками… Породжувало в її голові такі реальні картини, що іноді дівчині не хотілося повертатися, хотілося залишитись на тій планеті, на якій на її думку існувало життя. Так-так вчені давно довели, що Патанія єдина планета де можливе життя, але хіба вченні можуть бути авторитетами для тієї, яка щоночі потрапляє на неіснуючу планету, живе не існуючим життям, їсть не існуючі фрукти, закохана у когось теж, мабуть, не існуючого.
Саша стояла прихилившись до вікна, вона давно вже знайшла єдине місце де здавалось ніби вона на балу, але й ніхто не заважає думати, тільки слуги час від часу пропонують напої.
- Пані…- ось хтось знову вирішив порушити самотність дівчини.
- Дякую, я нічого не хочу. – Вона навіть не обернулась, була впевнена, що це знову хтось з слуг вирішив запропонувати свої послуги. - В мене ще є шампанське.
- А з чого ви взяли, що я хочу запропонувати вам випивку? Невже я так схожий на офіціанта? – Коли дівчина обернулась незнайомець з усіх сил намагався зберігати ображену гримасу на обличчі, але було зрозуміло, що він ось-ось заллється сміхом.
- Ні, просто я сподівалась, що ви образитесь і залишите мене в спокої. – віджартувалась дівчина, хоча вона справді прагнула спокою.
- Наскільки я пам’ятаю, ми раніше не зустрічались, тому я не міг вас образити. То в чому справа, принцесо? – Вирішив підтримати розмову в тому ж руслі незнайомець.
- Мене звуть Саша, і таки-так ми з вами не знайомі, і ви просто не мали змоги зробити це. Просто я ненавиджу збори людей, які насправді ненавидять одне одного, але роблять вигляд, що насправді це не так, бо так зобов’язує їх робити етикет.
- Цікавий погляд, хоча зобов’язує їх це робити не лише етикет, а й пошук власної вигоди. Хоча… в цілому ви праві, принцесо.
- Я ж казала мене звуть Саша, не треба називати мене принцесою, а вас як звуть? – Незнайомець раптом спохватився…
- Вибачте не представився, ми з вами тезки, мене також батьки назвали Олександром.
- То як вам бал?
- Бал? Досить не погано, якщо не враховувати, що особа на честь якої влаштовано його зневажає ледь чи не всіх гостей.
- Я? Я не казала що зневажаю їх, просто не розумію… Вибачте. – дівчина просто повернулась і пішла. Вона дозволила собі бовкнути зайвого і зараз була надзвичайно засмучена з цього приводу.
Та хто він такий? Він просто каже їй що вона неправа. Дівчину просто роздувало від злості. Час від часу вона долала в собі бажання знайти його і дати добрячого ляпаса по обличчю. Але… Тай він якось більше не потрапляв їй на очі. Вона й заспокоїлась.
- Доню, то як тобі бал?
- Мамо… Бал чудовий, як завжди. Ти добре попрацювала, молодчинка.
- Сашка, бачиш скільки тут гарних хлопців. Батько постарався…
- Бачу… - дівчина зітхнула.
- А як тобі той? – Матір кивнула в сторону Олександра, дівчині перехопило подих. Як це під час розмови вона не помітила? Він надзвичайно вродливий і когось так нагадує. Хлопець, чи вже чоловік, років 25, розмовляв з паном Менделем. І про що з ним можна розмовляти, він ж такий нудний, завжди торочить, що електрика найкраще, що було на їх планеті… дивний чолов’яга.
Протягом наступної години, дівчина тільки те й робила, що поглядала на свого нового знайомого й відмітила, що він досить високий, його чорне, мов смола волосся ледь діставало широких плечей. Смугла шкіра надзвичайно пасувала до його карих з легким відблиском вогню очей. За весь вечір вона ні разу не побачила його серйозним, посмішка не покидала його обличчя, здавалось, він просто не вміє по-іншому виражати свої почуття.
Бал добігав кінця, батьки все частіше представляли їй якогось потенційного нареченого. Все це стомлювало, але такі вже у неї обов’язки. Вона мала йти стояти біля дверей, щоб подякувати гостям за їх присутність на балу. Знову море фізіономій, яких за сьогоднішній вечір вона побачила чимало і чи не вперше. Приклеювати до своїх уст за потреби посмішку, вона навчилась дуже давно, була змушена навчитись. О, Боже… Як вона стомилась за сьогоднішній день!
- Принцесо, дякую вам за бал. Він був чудовим. – Це він, Олександр. Вона посміхнулась йому, він єдиний з ким вона сьогодні спілкувалась із превеликим задоволенням. Зараз дівчина розуміла це, не дивлячись на те що він її образив, хоча ні сказав правду, вона дійсно зневажає деяких з тих, кого запросили на бал її батьки, а на правду, як відомо не ображаються. Та зізнатись йому вона не могла, бо й так сказала цьому чоловікові надто багато.
- Олександре, - Саша зробила реверанс, що мало б виразити йому її повагу, але він зробив з цього свої висновки.
- Ви ж казали, що не розумієте тих хто лицемірить, а що зараз робите ви?
Дівчина обернулась, на щастя, її батьки прощались з якоюсь дамою років сімдесяти, і не були свідками їх розмови. Та хто дозволив йому, вже вкотре за сьогоднішній вечір, ображати її? Небачене нахабство.
- Я не лицемірю. Просто спочатку я була впевнена, що відчуваю до вас якусь повагу, але зараз не зовсім впевнена в цьому.
- Чому? Хіба я був у чомусь не правий?
- Не знаю…мабуть таки, ні. – Дівчині важко було визнавати його правоту, але у цей момент батьки повернулись у їхню сторону. – Дякую вам за те що ви відвідали наш бал, сподіваюсь ми ще колись побачимось. – він теж помітив, що її батьки повернулись до них і теж вирішив, що можливо варто продовжити розмову іншим разом.
- Бувайте, принцесо. Я також сподіваюсь на нашу зустріч. – І він, відвісивши королю та королеві поважливий уклін, вийшов на вулицю.
РОЗДІЛ 2
Кімната Олександри, яка зазвичай була для неї фортецею, цього вечора не могла не те що заспокоїти її, а навпаки наштовхувала її на непередбачувані роздуми і висновки. Її помічниця Юлія вже давно допомогла їй переодягнутися, і побажавши спокійної ночі, покинула кімнату.
Сон все не йшов, хоча зазвичай після таких балів, дівчина засинала ледь торкнувшись подушки. Вона любила сидіти біля вікна вночі, любила рахувати зорі, але цього разу й це не допомагало. Думки про Олександра надовго засіли в її голові. Чому її так хвилював він? Безперечно він надзвичайно гарний, але він такий нахабний і безцеремонний, від його зухвальства дівчина просто втратила можливість здраво мислити, але можливо саме тому цей хлопець пробудив у ній таку бурю емоцій? Раніше вона завжди була обережною у своїх висловлюваннях, а тут ніби розум відібрало і вона вивалила на нього все, що її бентежило в той момент на балу. І він не з тих людей, які слідують етикету, а тому не мовчатиме. Вона б не здивувалася якби назавтра всі говорили про те, що принцеса зневажає власних підданих. Це буде таким ударом для батьків… Але вже нічого не змінити…:
- Що зроблено, те зроблено.
Свічка на столику давно догоріла й кімната цілком погрузилась у холодну темінь ночі… Чи вже світанку? Нарешті Саша відчула, що повіки важчають, роздуми розсіюються й відлітають кудись далеко. Нарешті спокій, такий довгожданий сон.
Олександр добрався додому вже на світанку. На сон вже не було часу, по обіді мала прибути його матір, разом з його племінниками, а будинок зовсім не готовий для життя дітей. Помічники, звичайно, все зроблять якнайкраще, але Олександр ніколи не був лінивим хоча батько залишив йому такий щедрий спадок, що він міг все життя пролежати на ліжку нічого не роблячи, і тратити гроші на ліво й направо, але грошей вистачило б і його правнукам за такого ж способу життя. Але, на щастя, його не цікавила перспектива животіти, як паразит. Він хотів жити.
Його не покидали думки про принцесу, він критикував її з погляду логіки, але на його думку робив їй компліменти. Бо так само щиро зневажав лицемірство, намагався уникати таких дволиких людей і не мусив терпіти їх, але ж вона принцеса, вона мусить, така вже в неї доля. Йому було щиро жаль її, але він відчував до неї не лише жаль, його кров закипала лише при згадці про неї але… І він поринув у думки згадуючи ті події, які зараз можуть зруйнувати його відносини з принцесою, такою незнайомою, але такою близькою, бо він не зможе її обманювати, він буде змушений їй все розповісти. Вона ж не знає ні хто він, ні звідки, знає лише його ім’я. А якщо дізнається то навіть не гляне у його сторону.
ID:
317680
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.02.2012 19:54:59
© дата внесення змiн: 17.09.2013 18:14:00
автор: Гуцол Оксана
Вкажіть причину вашої скарги
|
