Задумлива тиша танцювала серед високих беріз, ніжно тримаючи їх тонкі, тендітні руки-гілки. Білосніжні привиди-берези мовчазно спостерігали за цим дивним танцем, змахуючи невидимі сльози зі своїх повік. Ніхто не насмілювався порушити їх безмовний діалог, лише у далині чулися неквапливі кроки. Золотаві очі беріз кинули швидкий погляд на самотню постать, яка безшумно присіла на краєчок лавки, тримаючи у руках букет хризантем. Пожовкле, багряне листя спадало з плечей дерев навколо, вкриваючи землю теплою листяною ковдрою. Приречені на одвічну самотність їх покинуті душі пильно вслухалися до розмови одинокої постаті.
-Привіт! Ось знову я тут, прийшла відвідати тебе у твоїй самотності. Ти чомусь так швидко зникнула, не попередила, навіть не натякнула, що збираєшся полишити мене. Але я тебе знайшла, відтепер ти будеш поряд, хоча й ніколи не зникала з мого серця, воно належить тобі, кожною клітиною, щосекундним серцебиттям. Стільки хочеться тобі розповісти. Моє життя нарешті починає змінюватися, нові люди, оновлене оточення, емоції виявили бажання залишити свій запис у книзі мого буття. Найважливіші роки, коли відчуваєш себе вільним, незалежним, всемогутнім залишилися спогадами у думках. Вони втілилися у тій людині, яка простягнула руку допомоги і донині тримає мене у цьому житті. Тиха, задумана, з веселковими очима та безмежною душею. Вона наснага і причина віри у добро, щирість та вірність. Люди…..Емоції.. Два папірці, які відкривають двері у нове життя. А звучить так банально «диплом», проте діє рішуче, впевнено. Тепер він визначатиме мій подальший шлях, емоції та звички. Ти радієш за мене? Я все правильно зробила? Чому ти мовчиш?! Вибач, я забула, що ти вдячний слухач і з цікавістю слухаєш мене. Віднині моє життя існує у чотирьох глухих стінах, які складаються зі сліз, відчаю та самотності. Кожна хвилина буття відміряє новий відрізок часу від нашої останньої зустрічі. Минуло не так багато часу, лише місяць, але таке враження, що між нами величезна прірва у десятки років.
А ти щаслива? У твоєму житті є радість, смуток, печаль? Знову мовчиш, вдячно слухаєш мою оповідь.. Не втомила тебе своїми роздумами? Цікаво, про що ти думаєш зараз?
Мовчиш……
Дивлячись на себе у дзеркало, ніколи б не подумала, що можу порушити спокій чиєїсь душі, змусити думати про себе, плекаючи почуття. Звичайна, сіра, непомітна, тиха і трохи боязка людина, яка збирає уламки розбитої душі кожного ранку, аби постати перед світом з сонячною посмішкою на обличчі. Актриса, яка блефує перед публікою, вводить їх в оману, викликаючи захват та овації. Просто ніхто не знає, що за цією сонячною посмішкою приховані довгі вечори самотності в оточені сліз та відчаю. Лише золотаві очі мого кудлатого чуда бачили ці солоні краплини на моїй душі. Краплі болю, жалю…
Знаєш, виявляється я егоїстка!! Так, важко повірити, але не можу подарувати нікому ніжності, взаємності, свого душевного тепла. А може, це не ті, кому варто отримати все це?? Скажи мені!!!
І вкотре ти мовчиш….
Тремтливими руками сіро-зелені очі обійняли букет хризантем. Їх змерзлі голівки притулилися до теплих рук, які охороняли від лапатого снігу, який поважно спадав з похмурого неба. Сніжинки лягали ніжно на повіки, плечі сіро-зелених очей, намагаючись зігріти їх душу та думки своїми крижаними обіймами…..Секунди…Хвилини…..Години…..Все минало, вишукуючись у ряди і квапливо зникаючи на порозі нового проміжку часу.
-Ти сумуєш за минулим? За людьми? Емоціями? Вчинками? Що ти відчуваєш зараз?
Мовчиш…Дивишся на мене своїми карими очима, не порушуючи цілісності свого мовчання….. А я…. Чи сумую? Чи відчуваю жаль за чимось, кимось? Не знаю, прийшов відчай. Він став замінником суму і самотності. Своїми невидимими обіймами він скував усі думки, емоції, створив новий шлях мого життя. Той, який був цікавий для нього, його сприйняття та світогляду. Сірий, депресивний, зневірений… Ось яким мав бути мій шлях. Терни, сльози, біль та вона…Та, хто тримала мене у цьому світі своїм теплом, вірою та підтримкою. З’являлися нові персонажі, які наполегливо намагалися зробити моє життя кольоровим, сповнюючи його радістю, посмішками, підтримкою, добрим словом і просто своїм існуванням.
А у твоєму житті є такі люди? Ті, заради кого хочеться знайти сили, аби відкрити очі, вдихнути у свої легені аромат сірої буденності і переступивши через біль, зробити крок у новий день? Ти таке відчувала? Коли та вкотре проклята буденність намагається протиснутися у твої легені, мозок, у кожну клітину тіла, серцебиття!!! Вона як паразит, впивається у тіло, не бажаючи відпускати його ні на хвилину.
Мовчиш…. Ти – вдячний слухач…
Все навколо одягалося у білі одежі, вкривало спокоєм думки, душу самотніх беріз навколо. Вони зігнулися під льодовою ковдрою, прикрили очі і мріяли про власну свободу, співочих птахів, які б звеселяли їх своїм співом. Сонячні промені слабко намагалися протиснутися крізь щільну пелену сірих хмар.
Перші сонні проліски виринали з-під чорно-білої ковдри. Їх тендітні беззахисні голівки кволо підводилися і простягали невидимі рученята до першого сонячного тепла. Берези наспівували журливу пісню, ховаючи смуток у холодному серці аби ніхто не міг потурбувати їх зайвими запитаннями. Сіро-зелені очі сиділи на краєчку лавки, тримаючи у своїх обіймах букет хризантем. Руки тремтіли від хвилювання, спогади заполонили душу. Смуток, занепокоєння, мрійливість, запитання без відповідей поставали німими докорами у її сумлінні. Вони виривали з душі потаємні, забуті відчуття, які вкотре намагалися вдихнути життя у своє існування.
-Тебе хвилюють спогади? Жалість? Безвихідь? Чому саме вони намагаються грати визначну роль у моєму житті саме зараз? Мені страшно від того, що хтось відкриває душу, дарує тепло свого серця і хоче зігріти мої руки у холодних обіймах перших подихів весни. З’явився він…Романтична натура, той, хто вірить у щирість та відвертість, доброту і кохання. Усі його думки, емоції були пов’язані зі мною. Але я зневажаю той день, коли він вперше побачив мене. Я приношу людям тільки сум і страждання. Таке враження, що моя душа скута ланцюгами відчаю, страху і вони не дозволяють дихати на повну силу аби відчути щастя, радість, веселощі, які сповнюють життя усіх навколо. Як примара я крокую посеред натовпу, який впевнено йде у визначеному напрямі, а я… Куди йду я?!! Чого прагну??!! Спокою… Це все, чого я хочу зараз. За стільки років він вперто опирається моїм благанням відвідати душу. Егоїстка….Хтось більше потребує того, чекає і зневірюється від безвихідного очікування.
А потім з’явилися вони….. Сірі очі…
Ти коли-небудь падала у провалля з посмішкою на обличчі? Відчувала, що ти щаслива від єдиного погляду, дотику руки? Хвилини щастя. Виявляється вони були у моєму житті….. А ти була щаслива? Так, щоб очі сяяли від божевілля, що захоплює тебе у свої обійми?
Мовчиш… Дивно…. Ти не хочеш зронити жодного слова до мене…..Вдячний слухач…
Сірі очі… Вони рятували мене у хвилини відчаю, коли було важко піднятися і зробити крок у новий день. Їх життя надавало сенсу моїм думкам, змушувало посміхнутися і повірити, що буденність може бути кольоровою, сповненою емоцій, вражень. Просто сидіти поруч, відчувати їх тепло і близькість. Це те, заради чого я живу останнім часом…. Сірі очі і вона…. Та, хто на відстані тримає моє серце у теплих обіймах турботи, розуміє, вислухає усі сірі думки і не відвернеться. Здається, що у них я віднайшла сенс свого існування…
Сіро-зелені очі примружившись поглянули на яскраве сонячне коло, яке вабило своєю жвавістю і теплом. Навколо все одягалося у нові шати, змінюючи власну самотність на гостинність нових друзів-птахів. Лише самотня постать сиділа незворушно на краєчку лавки з букетом хризантем у руках.
-Ти певно здивована…. Стільки емоцій, прожитих хвилин, роздумів вкладено у розповідь. Проте ти- вдячний слухач…Вмієш слухати і підтримувати своїм мовчанням.
Сіро-зелені очі підвелися з лавки і ніжно поклали букет хризантем біля могильної плити, з якої на них дивився погляд карих очей….
ID:
242494
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.02.2011 18:12:05
© дата внесення змiн: 21.02.2011 18:12:05
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
Та,нема за що!
