Йосип БРОДСЬКИЙ
Литовський ноктюрн:
Томасу Венцлові
I
Збаламутивши море,
вітер рветься мов лайка з розквашених губ
в глиб студенту держави,
пересічне до-ре-
мі-фа-соль-ля-сі-до вилучаючи з каменю труб.
Не-царівни-не-жаби
припадуть до землі,
І засяє зоря мовби з олова гривна.
І подоба лиця
розтікається в чорному склі,
наче ляпас від зливи.
ІІ
Здрастуй, Томасе. То — мій
привид, що тіло покинув в готелі, мов тогу,
за морями й гребе
проти хмар, поспішає додому в пітьмі,
вириваючись з Світу Нового,
і тривожить тебе.
ІІІ
Пізній вечір в Литві.
Із костьолів бредуть, коми вкривши тремкії
свічок в дужках долонь. У промерзлих дворах
кури дзьобами риються в жухлій траві.
Вище хат Жемайтії
в’ється сніг, як небесних обителів прах.
Із розкритих дверей
пахне рибою. Хлопець півголий
і стара у хустині заганяють корову в сарай.
Запізнілий єврей
по бруківці гримить балаголою
рве віжки
і кричить одчайдушно: “Герай!”
IV
Ти пробач за втручання.
І вважай цю появу за
повертання цитати до лав “Маніфесту”:
ледь гаркавіш,
ледь вище октавою мандрів у млі.
І тому не хрестись,
не ламай в кулаці картуза:
згину перше, як з сідала скресне
грізне півняче “плі”.
Я прийшов, не спитавшись.
Не задкуй в комірчину, мов лань.
За рахунок кордонів розширяє свій радіус
марність.
Мстившись, мов камінь криниці кільцем грязьовим,
над бурштинами хвиль
я дзижчу, ніби той моноплан –
точно Гіренас і Даріус,
та не вражений чимсь.
V
Пізній вечір в Імперії,
злидні провінції.
Вбрід
перейшовши весь Неман, ялинкове військо,
ощетинившись піками, Ковно бере вочевидь.
Вже вапняк багровіє
всіх цих триповерхових будинків,
мерехтить брук, як
спійманий лящ у пивну.
Вгору лине завіса в місцевім театрі.
І виносять на вулицю річ головну,
що поділена на три
без залишку;
протяг шарпає бахрому
занавіски із тюля. Зоря
з глушини оцієї
яскравіша: мов карта у масть нізвідкіль.
І впадає у тьму,
по шибках тарабанячи, гирло кисті твоєї.
Впасти нікуди більш.
VI
Кожна мова вночі
набуває маніри сліпця;
так що навіть “вітчизна” на дотик – як леді Годива.
В павутині кутків
мікрофони спецслужби в квартирі співця
пишуть скрегіт матраса і сплески мотиву
дивопісні без слів.
Тут живе соромливість. Листва, ринувши
вибрати між лицевим своїм боком й зворотним,
лиш обурить ліхтар. Рупор кинувши,
світу тут провіщають про себе, на мурах
наступивши знічев’я, морзянкою ритму,
пульсу, скрипом пера.
vii
Ось і звідки твої
щік мучнистість, безадресність ока,
шепелявість й волосся, що має вже колір
тьмавих струмів чаїв.
Ось і звідки життя наче фраза жорстока
на дорозі до коми.
Ось і звідки тепер,
як продовження вгору його, моєї облатки
туманність в шибках твоїх, бунт гольтіпи
івняку і т.п., темний обрис морів,
сторінок перевернутість в пошуках крапки,
долі, обрію, слів.
VIII
Ось і наша писемність! з моїм, край полів
усамітненим присудком! з хмурим твоїм
домонтарством
підмету! І потужний чорнильний союз,
і якісь вензелі,
поміш римської букви й кирилиці, цілі
із засобом,
як велів Макроус!
Наші відбитки! В м’ятих сирих простинях –
цих розсипчастих звивинах спільного мозку! –
– і у глині закоханих, в дітях без нас.
Чи то просто синяк
на всесвітній щелепі
від зору підростка
і від спроб водночас
відстань визначити від литовської тої корчми
до обличчя, що дивиться мимо,
як монгол косоокий за обрійний тин,
вкласти пальці у рот – вічну рану Хоми –
і, знайшовши язик, на манір серафима
слово перевезти.
IX
Ми так схожі;
ми злилися у суті водно:
ти коптиш зсередини вікно, я іззовні дивлюся.
Один одному суть
ми взаємності дно
амальгаму калюжі,
що не здатна блиснуть.
Покривись — я усмішкою скресну кривою,
на твоє позіхання німотою відмовчусь,
розіллюсь в три струмки
від ста ватів сльози в тебе над головою.
Ми взаємність конвою,
що відлунює в Касторі Поллукс,
нічия — на віки,
пат, рухомості тінь,
що приводиться в дію від жару лучини,
відгук скрику, здача з рубля.
Чим життя більш зіпсоване, тим
непомітніше в нім ми
ока зайвого для.
X
Чим харчується привид? Покидьками в снах,
дертю меж і лускою цифирі:
прагне завше адреси ява зберегти.
Ось провулок стискає фасади, як зуби ясна —
жовтизну підворіть, наче сир простофілі,
хитрий лис темноти
пожира. Місце часові мстить
за постійність свою постояльцем
і життям, засув зсовує всім, —
і епоху затим
я тебе застаю в замусоленій пальцем
наддержаві лісів
і рівнин, до пуття зберігаючій думку і риси,
в особливості позу: в сирій конопляній
многоверстій сорочці, у дзвінких бігуді на щодень
то Литва засинає над плесом
і ти
припадеш до її неприкритих і скляних
півлітрових грудей.
XI
Десь існують місця,
де незмінне усе, як планета.
Це — замінники пам’яті, кислий фіксажу тріумф.
Там шлагбауми на різкість наводить верста.
Там чим далі, тим більше в тобі силуету.
Там сторожа з лиця
моложавіш. Минуле погляне вперед
настовбурченим оком хлопчини в шинелі,
і порушником доля скрадається геть
в справжню старість з плювком на стіні,
в ломоті з нескінченністю в формі панелі
чи то сходинок. Ніч,
мов, і справді кордон, де, як татарва
територіям прожитих років набігом
дійсність вкотре загрожує, ніби крапці тире,
де дрова переходять в дерева і знову в дрова,
де що віко не стисне,
то ява печенігом
як трофей підбере.
XII
Вже опівночі. Сойка кричить
надлюдським своїм голосом і винуватить природу
у безчинствах термометра проти нуля.
Вітовт, кинувши меч і похеривши щит,
поринає у Балтику в пошуках броду
до шведів. Втім, земля
вже завершилась молом, що погнався за,
як по сходинках плоских, по хвилях
зниклою волею.
А зусилля бобра
по будівлі запруди віншує сльоза,
розлучившись з проворною
течією срібла.
ХІІІ
Ніч у листянім краї,
в губернії в колір пальто.
Ось дзвіниці клинопис. Хмара в подобі відрізу
на ряднину суміжній державі.
Внизу
ріллі, скирти, плато
черепиці, саман, колонада, залізо,
плюс озутий в кирзу
представник від держави.
Повітря от-от
наповняють завади, молитва, відгомони
про погоду, новини,
смілий Кощей
з заокруглими цифрами, гімни, фокстрот,
болеро, заборони
безіменних речей.
XIV
Привид бродить по Каунасу. Входить в собор,
вибігає надвір. Шкандибає по Лайсвіс-алеї...
Входить в „Тюльпе”, до столу підсів.
Кельнер, глянувши просто в упор,
бачить тільки серветки, вогні бакалії,
сніг, на розі таксі;
просто вулицю. Б’юсь об заклад,
ти готовий позаздрити. Бо незримість
входить в моду з роками – як поступка тіла душі
наче натяк на завтрашнє, як маскхалат
Раю, як затягнутий мінус.
Бо усі в бариші
від відсутності, від
безтілесності; гори і доли,
мідний маятник, до годинника звиклий без тям,
Бог, що на все це з надхмарності зрить,
дзеркала, коридори,
спостережник, ти сам.
XV
Привид бродить безцільно по Каунасу. Він
є твоє до повітря прибільшення мислі
на мені,
є твій простір в квадраті, ані
рвійна проповідь під оксамитовий дзвін.
Ти не заздри. Причисли
привиди до рідні,
до властивостей кисню – неначе петит,
що розсипаний в сутіні річчю гаркавою,
ніби цокоту мух,
що нездатний втолити, либонь, апетит
Кліо, вдягнутої заставою,
та ласкаючий слух
вже нагої Уранії.
Тільки вона,
Муза точки у просторі й Муза утрати
обрисів, як скнара – гроші,
здатна знову сповна
оцінити постійність: як форму розплати
лиш за порух – душі.
XVI
Ось і звідки пера,
Томасе, вірність до букви.
Ось чим
пояснитись могло притягання. З тяжким
серцем, з хрипким “пора!”
відриваючись від прарідні заболочених вотчин,
не сховати-таки! —
від сторінки, від букви,
від кохання — скажи! —
звуку й смислу, безплотності й маси
й волі — все ж прости
І лице покажи —
до рабства, що дане у м’ясі,
в плоті й на кості,
ось полине ця річ у чорнильність нічної зорі
мимо сплячих у ніші
тихих ангелів:
вище
їх і нетопирів.
XVII
Муза точки у просторі! речей, яких розрізняєш
лиш
в телескоп! Віднімання
без залишку! Нуля!
Ти, хто горлу велиш
уникать причитання,
перевищення „ля”
й радиш стриманість повну! О Музо, прийми
арію наслідку, що проспівана в вухо причині,
тобто спів двійнику,
і поглянь-но на неї і її до-ре-мі
там, в розбавленім чині,
в себе зверху, в кутку,
з точки зору повітря.
А воно – епілог
для сітківки – оскільки вже зовсім безкрає
Наше „дім”, як не кинь,
склад, який повернувся з незмог.
Скільки зябра його не хапають,
та його все латають
світло й тьма залюбки.
XVIII
Є у всього межа:
у зіниці — крайнебо, у відчаю — пам’ять, у росту —
розширяння плечей.
Звук від тіл відокремитись може, як жар,
тихим привидом, Томасе. А сирітство
звуку є мова, ачей!
Відштовхни абажур,
глянь же прямо перед собою,
ось повітря:
в анфас
сонми тих,
хто губою
в нім лишив слід
до нас.
ХІХ
В царюванні повітря! Рівність складу ковтку
кисню. В прозорих і збитих у небозводах
наших видихах поту.
В світі, де, мов сни на віку,
линуть в небо ці “О!”, де свій обрис зоря
віднадходить
продиктованим ротом.
От чим дихає всесвіт. Від
цього й півень наш кукурікав,
попередивши горла насправдішну суш!
Річ мови — повітря.
Небозвід —
хор молекул малих і великих,
а по-простому — душ.
ХХ
Ось від того й він чистий.
І немає у світі речей, бездоганніших
(окрім смерті від втоми)
тих, що відбілюють листя.
Чим біліше, тим антигуманніше.
Музо, можна додому?
Хоч ні з чим! В рідний край,
де бездумний Борей підминає недбало трофеї
уст. В граматику не-
розділовості. В рай
алфавіта, трахеї.
В твій безликий лікнеп.
ХХІ
Над горбами Литви
лине щось у потоках пітьми,
як мольба за весь світ: бубнявий, глухий
плине колом
звук-печаль понад селами аж на Курську
косу.
То Святий Казимир
й Чудотворний Микола
завчасу
ждуть зимову зорю.
І за межами віри
із своєї офіри,
Музо, глянь же крізь рух
на співця тих рівнин, в рукотворну пітьму
по покрівлю занурених,
на співця краєвидів тривожних.
Обгорни лиш сторожею
дім і серце йому.
Переклад з російської AleksGun
ID:
141000
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 11.08.2009 13:10:13
© дата внесення змiн: 11.08.2009 13:10:13
автор: aleksgun
Вкажіть причину вашої скарги
|
