У світі цім, потовченому болем,
розтерзаному відчаєм і злом,
ідемо полем і стаємо полем
під вічності розстеленим крилом.
Ростуть проз нас щонаймиліші квіти.
Повзуть проз нас недобрі бур'яни.
А ми не бачимо подекуди, як діти,
ні підступу, ні згубної війни -
Щоденно нестриноженого бою
за ці поля, за душі ці, за нас.
І жертвуємо темноті собою.
І тратимо щонайцінніше - час.
А він минає, він собі минає,
не називає істин на ім'я.
І ми так легковажно не зважаєм,
що зранюємо кроками поля.
Що йдемо полем, аби стати полем,
закутаним у сонце, дощ і сніг,
над світом цим, потовченому болем
від наших ніг.
4.10.25 р.
