Сонце, наче розпечений до біла торець, впало за край поля, але земля цілий день убирала його жар у себе. Цегляні стіни, голий ґрунт подвір’я, навіть повітря - усе намагалося віддати зайве, дихаючи важким, густим теплом. У цій печі навіть цикади втомилися дзвеніти.
Ганна вийшла на ґанок, спершись долонею об косяк. Рука відчула шорстку, ще теплу деревину. Ніч не приносила прохолоди, лише змінювала спекотний день на спекотну темряву.
Раптом із глибини свідомості сплив спогад - річка. Ось же вона, за пів кілометра, за тими чагарниками. Темна і, напевно, холодна. Так само, як тієї ночі, коли вони з Миколою вперше прийшли сюди, сором’язливо тримаючись за руки.
Думка про купання виникла сама собою, ніби не власна. Швидка, трохи дика. Це було не бажання, а радше потреба - як ковток води після солоної їжі. Потреба відчути ту свободу, що вже ніколи не належала їй цілком.
Дорога здавалася знайомою кожній клітинці тіла, навіть у темряві. Пісок під босими ногами ще тримав останнє тепло, наче пам’ять про його дотик. Повітря пахло пилом, полином і чимось солодкуватим - може, диким виноградом. А потім запах змінився - прийшла волога прохолода, аромат води, мулу і змоченої кори.
Річка лежала нерухомо, чорна, наче шматок нічного неба, що впав між берегів. Від неї віяло таким холодком, що аж мурашки побігли по шкірі. Вона озирнулася навколо. Нікого. Тільки верби схилили свої довгі віти над водою, наче сплять, і в їхніх силуетах вгадувався його, давно втрачений, профіль.
Не роздягаючись, лише скинувши сандалі, Ганна підійшла до самої води. Сукня прилипла до спини. Зняла її одним рухом і залишила на березі - зім’яту білу пляму в темряві, наче покидаючи там свою щоденність.
Увійшла у воду обережно, ступаючи по слизькому дну. Вода опекла холодом - несподівано й болюче-приємно. Тіло гуло, кожна пора кричала від шоку й полегшення. Ішла далі, поки рідина не сягнула грудей, а потім відштовхнулася від дна й попливла.
Тіло здавалося чужим, легшим за повітря. Вона лежала на спині, дивлячись угору. Зір повільно звикав до темряви, і з-за розмитих контурів верб почали проступати зірки. Ті самі, що колись світили їм удвох. Вода під нею була чорною й глибокою, але страху не було. Навпаки - здавалося, що простягни руку, і можна торкнутися минулого, того самого щастя, що лежало на дні, немов гладкий камінь. Була тільки тиша. Така, що можна було почути, як кров б’ється у скронях, намагаючись відтворити старий ритм двох сердець.
Закрила очі. У цю мить не було ні вчорашніх образ, ні завтрашніх клопотів. Існувала лише вода, що обіймала старе тіло, наче його руки, і зірки, що холодно спостерігали згори. Вона була лише маленькою точкою між двома безоднями - зоряною й водяною. І в цій рівновазі був спокій.
Раптом із берега донісся шум. Хтось ішов, розсовуючи чагарники. Ганна рвонулася, ставши на ноги, раптом відчуваючи всю вагу свого віку та самотності. Вода з шумом покотилася від неї хвилями. Серце закалатало, знову повернувшись до звичного ритму тривоги. Вона пішла до берега, до своєї білої сукні, що світилася вночі, наче виклик.
Не отираючись, натягнула тканину на мокре тіло. Миттєво промокла й прилипла ще міцніше. Повертаючись назад, відчула, як важка волога сукня тягне донизу, а з підолу капає на розпечений пісок, залишаючи за собою темну пунктирну лінію, що миттєво зникала - немов сліди минулого, які неможливо зберегти.
Увійшовши у двір, зрозуміла: спека не зникла. Вона була всередині неї, і мокра сукня лише робила цю спеку в’язкою й нестерпною. Але під грудьми ще на кілька хвилин затримався крихітний шматочок нічної прохолоди. І його присмак - гіркий і солодкий водночас, як спогад про кохання, - цього разу був достатній.
ID:
1049354
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.10.2025 23:47:50
© дата внесення змiн: 11.10.2025 23:47:50
автор: Кхонгсаван Прін Сапарат
Вкажіть причину вашої скарги
|
