Ранок… сонячне проміння прилягає на підвіконня, поступово проникає в кімнату. Кілька прямих промінців досягають ліжка, миготять по обличчю дівчинки, ніби намагаються її розбудити.
Тамара відчуває тепло, відкривши очі, від яскравого світла, тут же закриває. За мить на правому боці, через відчинене вікно зазирає до стежки, що веде до саду. Вона уявила стиглі позички, які покриті краплинами роси виблискують на сонці. Ніби кличуть до себе, візьми й зірви, скуштуй, відчуй той смак. Вже скривилася. В трусиках і в майці гайнула через вікно. Шубовснулась у калюжу, несподівано вирвалося,
- Ой, що це, дощ був?!
Озирнувшись назад, бігла вперед, до стиглих ягід.
Гусяча шкіра, як признак холоду виступила на руках. Злегка тремтіла та в долоні рвала ягоди, захоплено запихала в рот. Кілька раз хапнула, від відчуття кислоти примружує очі, за мить почула бабусин голос,
- Ти де, дівчисько?
Здаля, побачивши онучку, жінка продовжила,
- Ото вреднюща, виспалася й бігом до ягід! Гайда до роботи, дощ пройшов, не треба воду носити, замочимо речі, згодом будемо прати, ходи сюди!
Сяючі оченята, як приклад задоволення. В жменях тримає позички, не поспішаючи, повертається до вікна.
Бабуся хитає головою,
- То вже йди через двері, куди прешся, то ж ноги в болоті.
- Звичайно, - опустивши голову, відповіла дівчинка. Вона й зовсім не мала наміру лізти в кімнату через вікно.
Чорне волосся, спало на чоло, поглядом голодного вовченяти дивилася на стареньку. А потім, немов біс вселився, швидко побігла, спеціально із силою ступала по траві. Краплини дощу розсипались на всі сторони, вона трясла головою, щось бубоніла.
На веранді, бабуся в кружку наливає молоко, звівши брови, суворо до неї,
- Так, досить ганчіркою терти ноги, вже сухі й чисті, ти в траві їх майже вимила. Пий молоко з хлібом та разом підемо почистимо в корови, потім зігрію води, приступимо до прання.
Тамара всілася на стілець, гойдає ногами. Із силою кусає, відриває окраєць хліба й сьорбає молоко. На знак згоди кивнула головою й запитала.
- Бабусь, а чого ти руденька, а я чорна, ти мені рідна бабуся?
- Тю на тебе, - жінка ледь всміхнулася, продовжила,
-А тато в тебе який, хіба не світлий?
Дівчинка довірливо зазирає в очі,
- Та, я це.. ну він же не такий, як ти! Ти, як сонце, а він он, як солома, що на купі, для корови.
Стара голосно розсміялася,
- В тебе мама чеченка, в неї коси були, як смола, такі шовкові, аж виблискували.
Дівчинка допивши молоко, рукою втерла уста,
- А де вона? Чому й тато довго не приїздить? Вона теж в тому селі живе, що й тато, то чому не приїздить?
- Ой дитино, - гладить по голові й трохи задумавшись,
- Маєш знати, поїхала твоя мама, а куди й не знати, напевно в Чечню повернулася.
А я думаю, чого ти мене чеченкою називаєш. А Чечня, це що?
- А біс його знає, твій тато там був, десь в Росії. Служив в армії, звідти привіз, вона була справжня, дикарка та все ж одружився. Спочатку тут жили, потім в іншому селі збудували будинок,там тебе і купили.
Мала опустила голову, наче щось на підлозі роздивляється,
- То тато в тій хаті живе, а чому мене не забере? Я вже за ним засумувала. Як на Святвечір був з якоюсь тіткою і все. Я до нього хочу, там напевно теж є школа. З Петьком не хочу в школу ходити. Він цілу дорогу тільки й знає обзивається, як ти, мене чеченкою називає.
Стара хитаючи головою, сердито,
- Із сусідами треба мирно жити. Але ж він за тебе на три роки старший, в батька вдався, років мало, а на вид, як молодий ведмідь. Ти з ним краще не водися.
Тамара в сараї, сапою вигортає солому й ледь присохлий коров’як. Час від часу підтирає носика, від напруження на чолі виступив піт. Для неї ця робота звична, прибирати доводиться через кожні чотири дні. Іще на підлогу суху солому розстеляє, в ясла кладе свіже сіно. Болять рученята, з осторогою позирає на двір, де бабця для корови тре старі буряки. Думки про батька не дають спокою, з бабусею важко жити, все заставляє робити. Нехай би забрав, тітка та наче непогана. І село більше, так розповідала бабуся.
Минає літо… надворі ледь-ледь сіріє. Тамара почула голос батька. Пташечкою зірвалася з ліжка, ну нарешті. Він стояв на порозі, розставивши руки, кинулася до нього,
- Тату, таточку, забери мене, я буду слухняна. Я хочу до тебе, хочу в твоєму селі ходити до школи.
Він підхопив її на руки, худенькі рученята обіймали його шию, притискали до себе голову, тулилася щічкою до його щоки, зі сльозами на очах, заглядала в радісні очі батька.
- Ну, от і добре, - сказав батько, поцілувавши в щічку.
Пройшло трохи часу. З холодним серцем Галина прийняла дівчинку, але при чоловікові цього не показала. Більше уваги привертала маленькому хлопчикові, пояснила, що це її братик Миколка.
Батько працював в колгоспі трактористом, часто йдучи на роботу, будив доньку збиратися до школи. У перші дні Галина кілька раз заплітала їй коси та згодом дівчинка відмовилася, вирішила сама заплітатися. Їй здалося, що вона дуже знервована, навмисно робить боляче. Коли ж батько залишався вдома, для неї були щасливі миті. Він більше приділяв їй уваги, хоча й возився з сином. Лагідний, привітний погляд, грів молоде сердечко, любив доньку. Її дзвінкий голосочок, як дзвіночок молодого джерельця, його тішив.
Галина досить строга, дівчинка тільки приходила зі школи, відразу вимагала, щоб швидко робила уроки й бралася до роботи. То підлогу помити, то посуд, чи бавитися з братиком. А їй так хотілося на вулицю, де гралися діти, де линув писк і сміх, де чути, як хтось кричить, - Лови! Лови м`яч!
Всі вмовляння, відпустити хоча б на годину, визивали в жінки гнів. Верещала не своїм голосом, що в неї, аж у вухах дзвеніло, погрожувала відправити до бабусі.
- Прийде тато тоді будеш гратися де захочеш, а зараз мусиш допомагати, треба заробляти, щоб тебе тут годували,- ці слова тітки, як ніж у серце, гнобили, ранили душу.
Одного разу Галина наказала дівчинці полізти на горище, дістати соковарку. Тамара трохи боялася висоти та серйозний погляд тітки, наче з-під ніг забирав землю. Втратила контроль над собою, чомусь не наважувалась посперечатися. Її чорні очі наче відбирали силу, здавалося, що на якусь мить темніло перед очима. З острахом залишалася з нею на самоті. Про любов до тітки й речі не могло йти, хоча батько декілька раз мав розмову, щоб називала Галину мамою. Вона ж тільки опустить голову донизу й тихо погодиться,
- Добре тату, я хочу сказати та язик не слухається мене. Я намагатимуся це зробити.
Але серце й душа наче входили в п’яти, підступала розгубленість, щось здавлювало горло, не давало вимовити те слово, мама.
На горищі Тамарі видалося дуже душно, всю солому обмацала, шукає соковарку. Солома наче голки, боляче колола руки, вона слиною змочила почервонілі пальчики, долоні і знову шукала.
- Ну нарешті, - перевела подих, коли в самому кутку, під старим ганчір`ям, від якого несло затхлим повітрям вогкості, намацала її. Витерши рукою змокріле чоло, крикнула до Галини,
- Я знайшла…
І тихо про себе,
-А казала в соломі…
Свербіж по оголених ногах, якесь неприємне відчуття пронизало все тіло. Ой, напевно це від соломи, зробила висновки дівчинка. Дуже хотілося трохи почухати, чи хоч погладити ноги та часу не було. Знала, якщо затримується, буде мати, що слухати, неприємностей не позбудеться. Тому й намагалася по соломі якнайшвидше, волокти соковарку до дверей.
- Ну от і добре. А тепер бери її і злазь, - крикнула у відповідь і швидко зникла з очей.
Коли злізла по старій дерев`яній драбині, яка ще й трохи хиталася, ноги трусилися, як пружини. Однією рукою трималася за драбину, іншою рукою, наскільки можна було, охопила соковарку та вона чомусь ніби хотіла вислизнути. Не втрималась, різко похитнулася, за мить втрачає контроль. Глухий гуркіт на подвір`ї і гавкання пса привернули увагу Галини. Вона вискочила з хати, соковарка лежала біля її ніг, а Тамара, в траві трималась за ногу, з рани на коліні сочиться кров.
Обличчя жінки зблідло, верещить не своїм голосом,
- Що, застав дурня Богу молитися, то й лоба поб`є! Так і ти! От покарання мені господнє, де ти взялась на мою голову? Йди он, біля криниці та промий рану, я принесу зеленку, припечемо. Що напевно рота роззявила, не дивилася під ноги, тому й злетіла?!
Дівчинка на губах відчувала солоні сльози, що котилися мов горошини, боліло все тіло, особливо нога. Не наважилася сказати, відкопиливши нижню губу, ледь-ледь піднявшись, кульгаючи на праву ногу. Йшла до криниці, яка знаходилася далеченько від сараю.
Ті самі слова, що й бабуся казала, думала дівчинка, йдучи від криниці до хати та все ж з бабусею було краще. Хоч тут гній тато чистить та бабуся вечорами було поцілує в лоба, щось цікаве розповість. Хоч і бурчить незадоволено та не кричить же так, що можна оглухнути.
Ввечері, коли батько прийшов з роботи, донька вже лежала в ліжку. Його зустріли сумні оченята, доньці стало зовсім зле. Її, то проймав холод, то кидало в жар. Дружина розповіла йому, що сталося, він не сварив доньку, погладив по голові, здивовано сказав,
- А в тебе здається підвищена температура.
Й до дружини,
- Галино, дай термометр!
Випивши ліки від високої температури, дівчинка намагалася заснути та сон не йшов, хвилювалася, адже завтра тато має її повезти в містечко, в лікарню.
Після рентгену в Тамари виявили, що в неї вроджена аномалія розвитку однієї нирки. Ліва нирка в нормі, а друга -« підкова», так її називають, нирка зовсім не розвинена. Ще рентген показав забої стегна та сідниць, хоча і так було видно, на ранок тіло покрилося синіми плямами. Від таких новин, батько хапався за голову. Вже шкодував, що забрав до себе, але ж назад час не повернути. Не дарма ж кажуть, якби знав де впадеш, то соломку б підстелив.
Майже три тижні пробула в лікарні, їй парентерально вводять ін`єкції, заставляють пити ліки. Через кожні три дні провідував тато, ані тітка, ані бабуся до неї не приїхали. Вона дуже нудьгувала за бабусею, здавалося якби мала крила, в обійми би полетіла до неї.
Коли повернулася з лікарні, зрозуміла, що бабуся навіть не знала, що з нею таке трапилося.
Надворі осінь… Тамара наче подорослішала, робила висновки, що краще повернутися до бабусі. Адже Галина до неї не стала краще відноситися. Тільки до сина й до батька усмішка, до неї ж прогляне, уїдливим поглядом, як у оси, так вона собі придумала. Напередодні зимових канікул, наважилася поговорити з батьком,
- Тату, я хочу до бабусі, зараз ти більше часу вдома, може тітка без мене побавить Миколку?
Він здивувався від почутого, такого прохання з підтекстом, можна сказати.
- Мені тут сумно, я не здружилася з дітьми, бо все вдома, а там у мене є друзі. Відвези мене, будь ласка.
Його здивувало таке прохання, відчув прилив крові до обличчя, намагався стримано говорити. Хотів відмовити та вона ніжно притулилася до нього, обійнявши за шию,
- Тобі зле? Ти так почервонів.
Батько гладить по голові,
- Залишиш мене, а я ж сумуватиму за твоїм дзвінким голосочком. І Миколці з тобою весело, він тебе так любить.
- Тату, хоч на Новий рік, - вмовляла, зазираючи в світлі, теплі очі.
На другий день, батько зранку зайшов в кімнату до доньки, вже одягнений, навіть у чоботах,
- Ну, що готова їхати? Одягайся!
Ця звістка їй здалася святом, вона була на сьомому небі. Батько з усмішкою на обличчі спостерігав, як вона швидко і вміло застеляє ліжко. Трохи знервовано одягалася й збирала деякі речі, навіть портфель з книгами й зошитами забрала.
Вони зайшли на кухню, батько ніс рюкзак, Тамара в руці тримала портфель. За столом, з Миколкою на руках, Галина, годувала його молочною кашею. Миколка, побачивши Тамару,до неї потягнув рученята, рухає ніжками.
Галина, сердито гримнула на нього,
- А ну сиди, непосидюче!
А потім до неї,
- А портфель нащо взяла? Що може там на канікулах будеш якісь завдання виконувати?
Вже ледь посміхаючись,
- Ну бувай! Щасливої дороги вам! А ти Степане, там довго не сиди, щоб на обід вдома був!
Старенька, побачивши у вікно сина з онукою, аж з руки випустила черпак, саме хотіла насипати в тарілку щойно зварений борщ. Тішилися всі, цілувалися, обнімалися. Онука зазирає в ясні бабусині очі,
- У тебе краще, чим там, нехай тато мене тут залишить, назавжди, я буду слухняною, даю чесне слово, все, що скажеш буду робити.
Вона приголубила онуку, поцілувавши в чоло,
- Нехай і правда залишається, я оце на грип хворіла, не було кому й чаю подати. Як вона хоче, нехай так і буде, дитя й так обділене любов’ю.
Батько додому не поїхав відразу, довго рубав дрова. Нарубаних дров під сараєм залишалася невеличка купка, а пічку треба палити щодня, а то й двічі на день, зварити їсти та відігріти сир. День короткий, то ж він при включеному електричному світлі рубав і складав дрова, відмовився від допомоги. Зайшов до хати, коли розгулялась хурделиця, у димарі завивав вітер, за короткий час всі вікна заліпило снігом.
Дочка задоволена… лежала в своїй кімнаті, в ліжку на пуховій перині. Посміхаючись роздивлялася книгу, коли почула розмову батька з бабусею, вони пили чай і про щось розмовляли. Ненавмисно почула слово »лікарня», відразу прислухалася. В цей час говорила бабуся,
- То їй, що заміж не можна буде виходити. З однією ниркою не дозволять народжувати. Хоч і мала та не виросте ж друга, як ти кажеш.
Запала тиша… згодом глухий стук ложки, батько колотить чай,
- Ти її трохи бережи, не заставляй важкого піднімати та солі й кислоти треба поменше вживати, одна нирка не дві, сама розумієш.
Стара, хвилюючим голосом,
- А твоя напевно знала, що в неї така біда, тому й покинула вас.
- Ця хвороба, їй в спадок від матері передалася. Що зробиш, вона ж народила та треба шануватися і все, а там життя покаже, - сказав батько тихим, зниклим голосом.
Часто й гучно забилося її сердечко. Так ось чому в школу пішла, аж у вісім років, ось чому така худенька, бідкалася в роздумах.
Її життя змінилося в кращу сторону, бабуся забороняє піднімати важке. Стала трішки лагіднішою. А вечорами було сяде в ліжку, гукає до себе, в обіймах розповість якусь історію і навіть казку. Інколи пісню заспіває, в неї голос дзвінкий-дзвінкий, славився на все село.
До школи Тамара йшла в супроводі Петрика, сусід дуже зрадів, коли побачив, що вона приїхала й буде ходити в цю ж школу, що і він. Де було іншої взяти? Хоча вона трохи раділа, що йде поруч, несе її портфель та просила його, щоб не називав чеченкою. А він кожного ранку, як тільки побачить й кричить,
- Привіт чеченко!
Потім посміхнеться, опустить голову, махне рукою й скаже,
- Не ображайся, це по-дружньому, воно само вискакує та й мені подобається тебе так називати.
Час летів… минали пори року. Годинники відстукували секунди, хвилини, години. Діти підростали, хоч і різниця три роки, це не завадило їхній дружбі. Чорненька дівчинка-пір’їнка, інколи так називав її Петро, коли ранком йшли до школи.
Чудові літні дні довгі, можна багато роботи переробити. І допомогти по-господарству й працювати в городі і навіть можна в бабусі відпроситися з дітьми на ставок. Сьомий клас був дружній, діти з вулиці, як і в дитинстві, збиралися біля криниці. В самому низу, вода з неї попадає у виритий вузький рів, в якому купалися качки, гуси, так метрів триста, а потім став. Він не був глибоким, але декілька джерел тримали воду прохолодною. Та діти купалися, насолоджувались теплими, світлими днями.
Петро вже закінчив школу, інколи разом з мамою працював на фермі, батько навчив управляти трактором. Світлоокий парубок з дитинства любувався Тамарою, а згодом і прийшло раннє кохання. Він дивився в її волошкові очі і дивувався, сама чорнява, а очі світлі, теплі, привітні. Як і раніше проводив вечори, де збиралися всі діти, незважаючи на вік. Дві величні тополі, колись росли біля криниці, їх давно зрубали, поклали одну навпроти одної, де молодь і мала посидіти вечорами. Тепер, тут навіть краще стало, ростуть дві плакучі розложисті верби, забираючи сонячне проміння на себе, придають затишок. Вечорами, хтось брав магнітофон, над лугом, ставом і селом, лунала музика, люди знали, то веселиться молодь.
Пройшов час… Тамара закінчила восьмий клас. Височенька, струнка, як берізка, вбралася в дівочу красу. В собі відчуває силу, хоча знає, що не простим буде її життя. Про свою хворобу, розмову бабусі з батьком пам’ятає. Останнім часом, її зовсім нічого не турбувало, відчувала себе здоровою людиною.
Бабусі минуло сімдесят років, старенька все робила повільно. Тому дівчині приходилося виконувати більший об’єм роботи. Жити в селі без худоби неможливо, тому весь час в роботі. Землі сорок соток, тут городина і садок, є біля чого наробитися. Особливо важко навесні, треба все вчасно посадити, ще й навчання в школі. Влітку, восени збір врожаю. Лишню городину, яблука, ягоди здавали перекупщикам, що приїздили автомобілями, міняли на гроші, на олію, чи на якісь миючі засоби.
Добрим, чуйним помічником дівчині був Петро. Виріс справжній легень, помужнів, став серйозним, зваженим. До роботи й звати не потрібно, тільки побачить, що дівчина на городі із сапою, він вже тут, як тут, стає поруч з нею, сапає, чи підгортає бараболю.
Посміхається, жартує і цукерками пригостить, ще й води наносить з криниці для худоби та до хати. Його батьки, нічого не мали проти їхньої дружби, хоча й він був єдиний син. Їм теж сподобалася дівчина, виросла на виду, як кажуть.
Та коли пішов в армію, її охопив сум. Молоде сердечко страждало, за тим теплим, привітним поглядом хлопця словами – Привіт чеченко! Останній вечір біля криниці залишив солодкі спогади, той, перший поцілунок в уста пробудив дивні відчуття. Все здавалося, що відносини прості, дружні, сусідські. А тут, зовсім інше, наче сонячний промінь ковзнув по устах й проник у душу. Вона інколи пальцями торкалася своїх уст і вкотре згадає, той медовий поцілунок. Вечорами замислювалася, хіба вона може йти заміж? Але ж ні, вже скільки медичної літератури перечитала, пишуть, можна народжувати та є великий ризик. Сучасний світ, йти заміж, значить обов’язково мати дитину, мати справжню сім`ю. А, як ні… мабуть і не варто мріяти про це.
Петро служив в армії. Тамара, по направленню від колгоспу, навчалася в місті на бухгалтера, то ж і працювати залишається в селі. Він писав їй листи два рази на тиждень, журився, що скучив за нею, за селом, що до закінчення служби рахує дні.
Одного разу, отримавши від нього листа, танцювала біля шафи з дзеркалом, коли раптом зайшла бабуся,
- Що лист отримала, закінчує служити? Коли вдома буде?
На радощах дівчина обняла стареньку,
- Ой бабусю, через три дні має бути.
Вона, наставивши до неї руку,
- Вгомонися, присядь!
- Та, яке там присядь, - відкрила шафу, продовжила,
- Так, яку ж я сукню одягну? В якій його зустріну?
- Спинися кажу. Присядь кажу! Ти знаєш, що ти не годишся до заміжжя, тобі краще не народжувати, або ж дитини не виносиш, а можеш і сама померти. Що тобі важливіше життя, чи та любов?
Початок червня видався спекотним. Тамара за столом у своєму кабінеті, навпроти неї відчинене вікно. Віяло прохолодою, їй здалося, що промерзла, на плечі накинула кофту, вкотре зиркнула на природу. Вночі пройшов невеликий дощ, трава та листочки на деревах блищали. З них стікають прозорі краплі, немов кришталеві переливаються на сонці. Все довкола знову ожило. Сьогодні має бути гарний день, зробила висновки. Легка усмішка від думок, він приїде, як не сьогодні, то завтра, обов`язково. Перед нею, на столі стоїть будильник,- І чому він так повільно тікає, дивлячись через кожні десять хвилин,- бурчить про себе. Врешті-решт глибоко занурилася в роботу.
Згодом, раптово здригнулася, привернув увагу шурхіт за вікном, здалося пропливла чиясь огрядна постать. Відразу за дверима почула голоси й сміх, двері відчинилися. Петро стояв з букетом польових квітів. Ніжно глянув на неї, на його обличчі розпливлася усмішка, хіхікнув,
- Ну привіт, чеченко! - розставив руки.
Від радості тріпотіло сердечко, як у пташки крила, вона кинулася вперед, в його ласкаві обійми.
Пройшло майже пів року, здавалося все добре. На порозі Новий рік, Тамара шукає нагоду поговорити з Петром про майбутнє. Вже колишня дружба переросла в справжнє кохання.
Бабуся бурчала,
- Що за походеньки щодня? Що ти робиш? Він же без тебе жити не зможе, хіба не бачиш?! Ось свята прийдуть, його мати, все мені говорить треба сватання робити, а ти тягнеш лямку, поговори врешті з ним, розкажи. А ні, то я сама йому все розповім.
- Ні-ні, не треба, я з ним, вже точно сьогодні поговорю. Зустрінемо Новий рік, підемо гуляти, вже, що буде, то буде.
- Ну дивися, це вже востаннє, я тобі нагадала,- сидячи на стільці, стара пригрозила пальцем.
Петро в обнімку з Тамарою вийшли з хати. Здалеку чути, хтось голосно вітається, поздоровляє з Новим роком. Майже в кожній хаті світилося, чути музику.
Петро чмокнув її в щоку, ніжно зазирнув в очі,
- Тамаро, батьки в Петрівку до дядька поїхали, там зустрічатимуть Новий рік. Хата пуста, може до мене підемо.
Вона чекала цієї миті й боялася. Досить тягнути час, треба йому все розповісти, взявши під руку, запропонувала,
- Давай спочатку пройдемося в сторону посадки, прогуляємося на свіжому повітрі. Так красиво, подивися, он всі дерева ніби в лебединому пуху, а кущі, то наче шапки одягли, а зверху краплі льоду, як намисто. І видно добре, цього року гарна зима.
Петро, кілька раз підхоплює сніг, однією рукою й кидає в сторону,
- Тамаро, я не одноразово тобі казав, що кохаю, вже досить у ігри гратися, як діти. Не маленькі, прийшов час одружитися, чого боїшся зі мною наодинці залишитися? Гадаю ми добре один одного знаємо, чи від мене маєш таємниці?
Її наче хтось кинув у крижану воду, холод пронизує все тіло.
Злегка тремтить, з важкою ноткою в голосі, почала розповідати. Про що мала розповісти, що нині є і про все, що начиталася в книгах про нирки, і які застереження роблять медики. Петро уважно слухав її, відчував, як часом вся тремтить, брав її руку в свою, притискав.
Вони поверталися додому, він легенько торкнувся плеча, взяв за руки,
- Заради нас з тобою, я готовий на все Ну, не буде дітей, візьмемо з дитбудинку, звісно, якщо ти не проти. Це не головне, але спочатку влітку поберемося. Потім нам потрібно в Києві на консультацію записатися до професора. а там життя покаже. Не будемо наперед розчаровуватися. Я знаю одне, ти моя чеченко! Подивися в небо, бачиш, он там… дві зірки в стороні, - задрав голову й продовжив,
- То наші дві долі, вони разом, я за ними давно спостерігаю, так, що все буде гаразд.
Вона ледь посміхнулася, дивиться ніжним, але сумним поглядом. Він трохи замислившись,
- До речі, батькам, не обов`язково це знати, бабця твоя, як води в рот набрала, молодець, то ж нехай і надалі мовчить. Це наше, особисте, не варто всім знати, перешкоджати нашому коханню.
Ледь-ледь доторкнувся устами до її уст, відпустив руки,
- Тепер, я тебе розумію чому не хотіла залишатися наодинці. Я пішов, до завтра!
Переступивши поріг хати, Тамара розплакалася, те напруження в душі, хвилювання, зробило свою роботу. Нарешті скинула з плечей тягар думок, як добре, що не пішов. Нехай хоч все життя мене називає чеченкою та я його дуже кохаю.
Минуло два роки… за вікном весняний ранок. Сонячні промені, через скло і тонкі гардини, проникають у кімнату, ніби плавають по дитячому ліжку. В ньому солодко спить крихітний хлопчик. А поряд на дивані, в халаті відпочиває Тамара. Як добре, копошились думки, всі хвилювання позаду, тепер я берегиня сімейного вогнища.
В кімнату зайшов заклопотаний Петро,
- Ну, що? Як ви тут? Вже кричав Сашко, чи терпить доки я прийду? Ти не вставай, я все зроблю сам. Лікар сказав потрібно, ще добрих два тижні вберегтися, щоб шви не розійшлися.
Скрипнули вхідні двері, за мить в кімнату заглядає бабуся,
- Прийшла провідати… доброго дня вам. Я заберу пелюшки прати.
- Ні-ні, - рукою заперечив Петро й продовжив,
- Я ранком, всі машинкою поправ, вже надворі висять, за хатою, що не бачили?
- То може я, щось приготую поїсти, як треба?
Тамара посміхнулася,
- Та ні, то ж Петро вчора мав вихідний, всього наготував, є що їсти. Ще вчора його батьки обоє були тут, всі хочуть допомогти.
На столі біля ліжка в керамічній вазі букет червоних троянд, це три дні назад Тамара привезла з лікарні. Серед квітів записка, на ній великими літерами написано, - Привіт чеченко! Дякую за сина! Я тебе кохаю!
В життєвих клопотах минуло п`ятнадцять років. За сімейним столом гамірно, сьогодні відзначають день народження, Тамарі тридцять п`ять років. Петро веселий, як наречений, одягнений в білу сорочку. А вона в жовтій, шовковій блузці, яка їй дуже пасує. Обличчя осяяне усмішкою, тішилася, задивляється на двох русявих синів, в яких різниця у віці всього два роки і на меншу, чорняву доньку, якій недавно виповнилося чотири роки. Від радості за прожите життя, тріпоче серце. На душі так легко й тепло. Хоча пройти цей шлях, їй довелося нелегко. Але яке це щастя, бути коханою і мати дітей.
Лютий 2019 р
ID:
828627
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.03.2019 09:23:13
© дата внесення змiн: 11.09.2025 19:40:35
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
