|
Зимовий вечір… хурделиця співає, завиває. Повсюди пагорби, як гори біля кожної хати, Десь у вікнах темно, а десь, світло проникає через замерзлі шибки.
Вона йшла, розкрита, без головного убору. По плечах, русяве волосся припадало снігом і тут же розсипалося вітром на оголені плечі. З під коричневої осінньої куртки виднілася легенька сукня. Сніг падав на гаряче тіло, топився. Тремтячою лівою рукою прикривала груди, а правою рукою притиснула величенький пакунок. Здаля ніхто й не скаже, що то дитя - маленьку донечку несла. Як та вовчиця, від відчаю іскрилися очі, йшла - куди й не знати. Холодний погляд, то вперед,то назад. Завивав вітер, то рідше, то густіше перед очами сіяв сніжинки, їх блиск і мерехтіння заважали бачити все, що попереду. За мить різко нахилилася, за щось зашпорталась, ледь втрималась на ногах. Тремтіла - просила Бога, щоб допоміг вибратися з цієї дороги. У чобітки набралось снігу, відчула холод по оголених ногах. Вже падала, обхопивши обома руками дитя,. Все тіло пронизало струмом… Відкривши очі, почула плач донечки. О Господи! Це ж треба такому наснитись?! Себе бачила уві сні, хай йому грець! За цілий день пристала, думала спатиме міцно - міцно та на тобі, таке привиділось. Виправивши волосся на плечах, приклала доню до груді, за мить небажана сльоза скотилась по щоці. Думки роїлись - моя маленька, сонечко моє, все буде добре, скоро приїде тато, підемо на квартиру, обов`язково. Щоб тільки втрьох, ти, я і тато, щоб ніхто не бурчав, щоб ми нікому не заважали спати. Нараз, як ведіння мамині очі, наче чула її слова - » Не їдь далеко, доню! На чужині важко. Хто хоче до себе в хату чужу дитину. Пригадай слова пісні « Постав хату з лободи та в чужую не веди». На душі гірко, боляче, сповивали журливі думки. Як день так і важче було від свекрухи терпіти неповагу і приниження.
Вони побралися навесні, не всупереч його матері. Хоч Тоня й здалеку та його мама з ним разом приїхала за нею. Родинне коло зібралося за столом, це не весілля, а так невеличке свято в честь реєстрації шлюбу. Вітання, поцілунки, два дні і вже прощання з родиною й з батьками. Тоді, здавалося все добре, що ж тут такого, мало хто йде далеко заміж, то й нічого. Чому в мене має бути, щось погано?!
По приїзду на чужину, все, як по маслу, проблем з роботою не було, в колективі знайшла однодумців. Віктор постарався влаштувати на роботу. Сам серйозний, обіцяв разом з мамою не житимуть, а житимуть окремо, винаймуть квартиру. Так і вона гадала, бо ж де тут всім. Невеличка хатина, коридор, з якого ледь відчиняються двері в хату, маленька кухня - кімната три на два метра і одна кімната три на чотири, де навіть між ними не було дверей.
Свекруха, працювала прибиральницею в редакції міської газети. Йшла на роботу о шостій годині ранку і вже о десятій годині була вдома. Тоня працювала телефоністкою в зміні, це не подобалося свекрусі, вона чомусь не розуміла, чи то не хотіла розуміти, що після нічної зміни, хоч години дві чи три треба поспати. Жінка намагалася включити голосніше радіо, бо так любила його слухати. А інколи, коли в хаті не було свекрухи, Тоня зменшувала звук, але тільки свекруха ступне на поріг, відразу червоніє, суворий погляд, бурчить, а потім в голос скаже кілька раз підряд, - » Що хочу, те й роблю, я в своїй хаті - сама собі господарка.»
Віктор працював щодня, приходив додому о вісімнадцятій годині, а іноді й пізніше, займався монтуванням АТС. Тоня не наважилась, щось розповідати чоловікові, нащо псувати відносини, то ж мали йти винаймати квартиру. Та не все так склалося, як гадалося. Віктор поступив заочно навчатися в КЄМТ. Ще одна новина, Тоня чекала дитину. Той пронизливий погляд свекрухи, коли вона дізналася в розмові між подружжям, як в серце голкою її слова, - »Що з першої ночі голова й очі!», вона мабуть запам`ятає на все життя.
Чоловік дуже любив читати, особливо технічні журнали, літературу. Це успадкував від свекрухи та і днями й часом ночами, в маленькій кімнаті, при включеній настільній лампі читала у запій художню літературу та газети.
Минав вересень… Віктор поїхав на сесію, винаймати квартиру на зиму не наважився, гадав, що й тут непогано. Пообіцяв, що навесні вже точно підуть жити окремо. Батьки Тоні прислали гроші, щоб вклали на будівництво приватного житла. Воно й нічого наче, свекруха якийсь час була задоволена, що є підмога. Та це було лише на кілька днів. Тільки залишиться один на один з свекрухою, та розпочинає розмову за гроші, весь час тільки й мови -«За мого сина треба золоті гори дати, а то не гроші, за них хати не купиш».
Молоді ж планували жити окремо, по можливості складати гроші на житло, чи стати на роботі в чергу на квартиру. Звичайно Тоня дивувалася її поведінці, чи можна так поводитися, адже знала, що батьки давно пенсійного віку і до цього ніякої розмови про гроші не було. До того ж свекруха знала, що пенсію отримував лише батько, бо мама господарювала вдома, виховувала семеро дітей. Свекруха ж працювала на пів ставки, звичайно де ті гроші, щоб, щось допомогти на будівництво. Її поведінка викликала здивування, в якійсь мірі розчарування. Коли тільки одружилися, Тоня вийшла на роботу, свекруха наполягла взяти їй в кредит зимове пальто. Звичайно хто міг відмовити, це ж його мама. Здивувалася й коли в розмові з чоловіком дізналася, що через рік свекруха піде на пенсію. Що їй самій буде важко, бо стажу всього п`ятнадцять років, тож на гарну пенсію нема чого розраховувати. Віктор не знав батька, свекруха все тримала в секреті, хто він. Тоня цим і не цікавилася, вона дивилася в ясні очі Віктора, кохала, довіряла йому, гадала все буде добре. В душі, під серцем, як сонячне тепло гріла надія, в них все вийде!
Наче й притерлись жінки в домі, якби ж не була невістка чужа кістка. То не в те одяглася, то де ходила після роботи? Хоча продукти купувати більше приходилося Тоні, майже завжди, коли йшла з нічної зміни, треба було стояти в чергах. Все інше просто дрібниці; то приший ґудзик в халаті, ще одного, бо груди виставила, то вже не дівка, щоб коротке носити, весь час сердитий погляд,часто вслід слова, - »От, нещастя, де ти взялася на його голову».
Люди кажуть, коли в хаті менше людей то й менше клопоту, замороки, тоді й спокійніше живеться. Та життя продовжувалось… в кінці лютого Тоня народила дівчинку. Дякувати Богу все добре, хоча знала, що свекруха хотіла онука. В п`ятницю її виписали з лікарні,, Віктор радо поцілував дружину в щоку,
- Ну ти молодець! Як добре, що не довго була в лікарні, я сумував за тобою.
Тішилася, приємно чути такі слова, але здивувалася, коли дізналася, що пошкодував на таксі п`ять карбованців. Додому їхали маршрутним автобусом.
Переступили поріг до хати, Віктор весело сказав,
- Ну, от ми і вдома.
Мати сиділа за столом читала книгу, позирнувши, криво посміхнулася, ніякого вітання. Віктор з дитиною, не роздягаючись пішов в кімнату покласти доньку на ліжко.
Тоня, намагаючись швидко зняти одяг сказала,
- Та ми автобуса чекали, їздять без графіка, як заманеться, тому й трохи затрималися.
Свекруха, дивлячись поверх окулярів, ,
- Тож не принцеса, щоб тебе на таксі возили. Йди краще до дитини, тепер будеш замороку мати, але й про чоловіка дивися не забувай..
Та такого й ніколи не було, щоб вона забувала про чоловіка. Не лінувалася готувати їсти, варила перші страви, робила пельмені, вареники, смажила сирники, які він обожнював. В шафі завжди випрасувані сорочки й штани. Окрім того, готувала йому сюрприз, до дня народження, вже майже закінчила в`язати светр. Привітно проводжала чоловіка на роботу й радісно зустрічала його, цілуючи в щоку. Коли це відбулося при свекрусі, вона різко, то блідніла, то червоніла, починала ходити по хаті, наче намагалася десь присісти. А іншим разом, коли сиділа за столом читала книжку, то стукає по столі пальцями, наче вибивала танець «чечітку» і сердито дивилася на неї. Було й таке, що, як обпечена зривалася з стільця, починає, щось шукати в шафі, при цьому, щось бурчала. Коли Віктор помічав її холодний погляд, вона тут же на мить мило посміхалася й опускала очі, вдавала, що читає книгу. Інколи він помічав відношення матері до дружини та не наважувався їй щось сказати, посміхнеться й скаже -« Та не звертай уваги! Бурчить та й перестане…».
Як ведеться в людей, так і Тоня знала, що треба в перший же день після лікарні викупати донечку. Вже закипіла вода, вона запарила траву « дідові воші». Їй вдома доводилося з мамою купати племінників, в корито поливала теплу воду і хлюпала її, то на груди, то на чоло дитині. Але вперше бути відповідальною за це самій страшнувато, хвилювалася. Віктор же був єдиний син, він навіть не бачив, як купають малят. Йому довелося допомагати їй, бо тільки, як закипіла вода для купеля, свекруху, як вітром здуло з хати. Обоє здивувалися, наче поспішала на роботу, швидко взулася в валянки, накинула пальто на плечі,
-Я піду до сусідки, мені до неї треба….
Тряслися руки, як сповивала в воді, в пелюшки донечку, намагалася сховати ті рученятка, а вона все тягнула їх догори. Добре, що народилася близько чотирьох кілограм, як кажуть хоч було за, що взяти. »Не святі горшки ліплять» - усміхнені, задоволено дивилися на маленьке Боже творіння, яке в кориті у воді - від задоволення закривало оченята.
Після купеля, почервоніла донечка насмокталась материнського молока, солодко спала. Коли прийшла свекруха, Тоня вже випрала пеленки і в алюмінієвому тазу винесла в коридор, щоб завтра зранку повісити надворі. Хоч їй було всього двадцять один рік та пам`ятала, що дитячі речі на ніч надвір вішати не можна. Чи то забобони, чи щось інше та зробила так, як колись вдома робить її мама.
Переступивши поріг, свекруха відчинила навстіж двері,
- А пару напустили, хай освіжиться.
Віктор засунув штори на дверях в іншу кімнату,
- Я відразу кватирку відчинив і де та пара, ми ж купали в теплій воді.
Підморгнув до дружини, кивнув рукою,
- Не звертай уваги! Все обійдеться. Звичайно нас четверо трохи затісно та навесні після сесії будемо винаймати квартиру.
Наступного дня, хоч це й була субота. Віктор йшов на роботу, на позапланову перевірку. Вже коли чоловік був в дверях гукнула,
- Вікторе, візьми пеленки ті, що в тазу, повісь на мотузку надвір, а то поки я, ще одягнусь тепліше, в халатику ж не піду.
Кивнув головою й вийшов. Свекруха в цей час наливала собі чай, покачуючи головою сказала,
- О - хо - хо, молодь - молодь… А я свого чоловіка не заставляла вішати пелюшки, люди будуть сміятися, скажуть під підбори взяла чоловіка.
Вона промовчала…. повернулася до доньки, прасувала дитячі речі. Весь час, як пташка біля пташеняти, весело говорила до неї, коли вкладала спати, тихенько, щоб не заважати свекрусі, співала колискову.
Час поспішав….Після вихідного дня, чоловік пішов на роботу, свекруха, пішла раніше за нього. Коли Тоня розпалила пічку, на столі помітила розгорнуту книжку, поруч два маленькі календарі. Здивуванню не було меж, коли побачила закреслені дні в обох календарях, закреслено сорок два тижні від їхнього весілля. Ледь посміхнулася, про себе,- Ну – ну і чого б це їй в голову прийшло лічити, що не вірить, що донька від Віктора?! Та довго думати за це не прийшлося. Свекруха прийшла з роботи, привіталася. Зняла пальто, заглянувши в кімнату,
- Ну, що справляєшся із своїми обов`язками? Справляйся – справляйся, тільки не можу зрозуміти, чого в малої коси чорні - чорні, як смола, ми з сином світло русі і ти руса, а мала хоч і тіло біленьке та коси занадто чорні.
Тоня не змогла зрозуміти до чого ця мова. Вона ледь-ледь посміхається, дивлячись на маленьку,
- А ми звідки знаємо в кого ми вдалися, правда сонечко моє, напевно в родині є чорняві.
Свекруха зміряла сердитим поглядом, наважилась щось сказати та Тоня відразу продовжила,
- Моя мама чорнява, правда зараз сива, тож до бабусі вдалася наша Валюша.
Пройшло два тижні. Часом донечка добре спала, а було вночі й капризувала. Звичайно свекруха чула та двері заказати, щоб повісити в кімнату не дозволила. Коли мала плакала тільки й чути- ,»От нещастя, коли це закінчиться». Тоня сама чекала цього, чекала весни, в надії, що все ж підуть окремо жити.
Через тиждень Віктор поїхав на сесію в Київ, тож залишилася знову з свекрухою. Було важко зрозуміти, чому наодинці, за дрібниці свекруха чіпляється до неї. При синові ніяких нарікань, зовсім інше відношення, навіть на руки онучку брала та коли син тільки за поріг, то все їй не так. Боліла душа та знала свою роботу, зрозуміла, що допомоги від свекрухи годі й чекати. Вставала рано, палила пічку, готувала їсти. Часом і дров нарубаних не було, чомусь Віктор мало заготовить, то приходилося самій рубати. Іще були проблеми з молоком, в магазині люди завжди займали черги в шість - сім годин ранку, хоча магазин працював з восьмої години. А без молока ніяк, треба ж годувати доньку, значить треба самій пити молоко, чи то з чаєм, чи без нього. Добре, коли мала спить, швидко перебіжить, займе чергу, а потім після восьмої ранку знов, як пташка летить, щоб швидко повернутися назад. Дехто з старих людей розумів, що залишила дитину саму, пропускав взяти без черги, бо треба було, ще з пів години постояти, а інколи приходиться сповивати доньку і йти в магазин з нею. Воно й незручно, холодно, хоч і початок березня та весною, ще й не пахло.
Одного разу, Тоня зранку займалася прибиранням в кімнаті, побачила на останній полиці етажерки, поверх книг, фотоальбом, з нього стирчало декілька фото. Хоча й часу було мало до приходу свекрухи з роботи та цікавість зробила своє діло. Вона роздивлялася старі, пошарпані фото. Для неї майже всі були незнайомі. Та одне фото нагадало слова свекрухи - в кого доня чорнява? На фото свекруха і її сестра риденька, Тоня її бачила, якось в гості заходила. А інша жінка схожа на свекруху, волосся в неї було чорне, як смола. Оце так - так, то в їхній родині теж є чорняві, що за підозри - дивувалася про себе.
Пройшов лише тиждень, як Віктор поїхав на сесію, мав там пробути п`ятнадцять днів. А їй здавалося, що пройшла вічність. Вона намагалася з дитиною не заважати свекрусі та тільки прийде з роботи, то відразу йшла гуляти надвір. Інколи свекруха лягала спати, а інколи включить радіо на всю гучність, слухала веселі пісні. Після обіду Тоня надворі гуляла з малою на руках, сусідка тітка Феня, підбадьорювала її, мило посміхалася, інколи розпитувала про доню та розповідала про своє молоде життя з чоловіком Ігнатом. Обоє привітні, приємні люди. Вона низенька, повненька жінка, роками така, як і свекруха, він трохи старший, високий дядько, про таких кажуть - велетень. Тітка Феня інколи займала чергу в магазині для неї, як кажуть світ, не без добрих людей.
Одного дня … Вже майже темніло… Тоня надворі гуляла з донькою, за хвірткою покликала жінка в руках тримала велику чорну сумку, вона прийшла до свекрухи. Тоня запросила її в хату,сама ж вирішила, ще хвилин десять - п`ятнадцять погуляти.
Вже віником обмітає сніг, зайшла в коридор. Раптом почула гавкіт собак, здивувалася.Тільки відчинила двері в кімнату, як під ногами, гучно загавкали два песики, почали гарчати. Жінка посміхалася, весело сказала,
- Та це вони так полякають і все, не кусаються, не бійся.
Тоня пішла в свою кімнату, займалася дитиною, песики бігли за нею. Вони швидко забрались на диван, все нюхули, нишпорили по всіх кутках. Отакої! Здивовано сіла на стілець, що ж це буде? Якось треба вхід загородити в кімнату, чи що? Такі спритні вже й на етажерці, так і до дитини в коляску із стільця можуть добратися.
Вона чула веселий сміх двох жінок в кімнаті, майже не можна було розібрати про, що говорили, бо з радіо гучно линула весела музика. Тоня годувала дитину, чекала коли стихне той гамір. Близько двадцятої години жінка прощалася з свекрухою, чула голоси, дякували одна одній. Ну нарешті хлопнули двері, в хаті стало тихо. Здивуванню не було меж, коли Тоня, переступивши поріг, побачила песиків, ті мирно спали скрутившись клубочком один біля одного. Чи можна було щось сказати, звичайно ні, господар – пан. Та їй в голові не вкладалося, як це має бути в хаті, вони ж як нишпорки, по них видно, ще молоденькі. Хоча б до посуди в тумбочки не лазили та не дай Бог за стіл не лізли. Тоня помила посуд, що залишили після вечері. до хати зайшла свекруха,
- От і мені буде веселіше. Ти ж завтра будеш малу купати, то я зараз в тазу їх викупаю, щоб були чисті.
З думками лягала спати… Вночі донечка проснулася їсти, песики відразу були під ногами, згодом вже й поруч на дивані. Жах, думки, де той Віктор, чи він знав, що свекруха має взяти кімнатних песиків? З розмови між жінками, що вона ледь чула, зрозуміла, що свекруха їх давно замовила, мали їх принести, ще перед Новим роком. Але ж так тісно, треба було терміново йти винаймати квартиру, чи може він нічого не знав? Не вкладалося в голові. Хай би вже пішли окремо жити, тоді б вже взяла, чи хоча б весни дочекалася, тепла, адже й так тісно й маленька дитина в хаті. Оце так сюрприз! Щоб позбутися песиків, наважилася в дверях поставила два стільці і заклала валізами.
За вікном густо падав сніг…. Оце так весна, треба йти розчистити сніг. Доня солодко спала, ну то й добре, подумала Тоня, але ж відразу нагадала за песиків. Щось дуже тихо, можливо свекруха їх залишила в коридорі, коли йшла на роботу. Швидко одягнулася, прибрала на місце валізи й тихо, підкрадаючись, подивилася в кімнату, ледь не схопилася за голову. Рушники, що висіли на рукомийнику валялися на підлозі, тут же розлите молоко з собачої тарілки. На кухонному столі перевернуті склянки з під чаю, напевно свекруха залишила, на її застеленому ліжку спали песики. О, Боже, треба все прибрати. Як метеор металася по кімнаті. Прийшлося в воді з пральним порошком замочити рушники і скатертину зі столу, бо заварка чаю залишила чорні плями. Полегшено зітхнула, коли все прибрала, розпалила пічку. Песики час від часу відкривають очі, озирались, позіхали і знову дрімали. Добре, що за молоком сьогодні не потрібно йти, вскочила в чобітки, пішла розчистити стежки від снігу.
Свекруха тільки повернулася з роботи, озирнулась по кімнаті,
- А де поділась скатертина?
Тоня щойно погодувала малу,
- Так вона ж в плямах від чаю, на столі були перевернуті склянки, я замочила з порошком, нехай трохи від`їсть. І рушники всі були на підлозі, мокрі, в молоці….
Песики почувши розмову, зірвалися з ліжка, лащаться до свекрухи, нюшкували. Вона цілуючи, весело до них,
- Ах ви мої хороші, ах ви моя радість!
Очманіти можна! Очі полізли на лоба, ну-ну, що буде далі? Повернулася йти в кімнату до себе, збиралася піти з малою надвір, їй услід свекруха,
- Могла відразу й випрати, навіщо було залишати, де поставила, що не бачу?
У відповідь кивнула рукою,
- Так я спочатку в холодній воді виполоскала, а потім гарячою водою залила, в коридор винесла, зараз з малою погуляю, засне, тоді буду прати.
Добре, хоч мороз невеличкий, надворі можна з малою й годину погуляти, щоб не повертатися в хату. Як це все витримати, хай би швидше минав час. До приїзду Віктора залишався тиждень.
Два дні поспіль, зранку на Тоню чекала та сама картина в кімнаті. Правда, на столі не було скатертини, лежали газети. І по кімнаті шматки розірваних газет. В кутку, біля рукомийника дуже смерділо, виднілися сліди сечі. Ой, яка гидота, можливо треба було в коридорі пісок чи, що поставити. Прийде свекруха, треба запитати, як краще зробити. Вона мила підлогу, котилися сльози. Перед нею бігали песики, заважали, хотіли гратися, напевно, ще й чули запах молока, бо попискували, підстрибували, заглядали в очі. Їй було і їх шкода, а себе й дитину, ще більше. Добре, що додумалася на ніч закриватися валізами та стільцями, вже б напевно і соску з коляски забрали. Як по молоко йти, адже лізуть геть, аж на стільці, а потім і на стіл, і на підвіконня.
Наступного дня, вона закрила песиків в коридорі, коли йшла по молоко, свекруха прийшла пізніше. Тоня була задоволена, що все обійшлося, боялася, що як дізнається не знати, що буде. Вже трохи знала свекруху, тому й нічого не наважилася сказати, навіщо ці сварки? Віктора немає, все рівно без нього нічого не вирішить.
Два дні в хаті галас, дзявкання песиків, це так свекруха їх готувала до життя, як вона сказала. Дала їм ім`я - Міккі і Нік. Дражнила їх, тичить у писок свої ноги, ті хапали за носки, тягнули до себе, коли свекруха забрала, дзявкають. Вже й книжок майже не читала, хіба, що під музику з радіо, їх вчила служити, щоб навчилися ставати на задні лапи.
Це була субота, коли Тоня побачила той сон… Вночі три рази просиналася доня, чому плакала й не знати, можливо з материнським молоком передавався настрій. В душу засіла тревога, хоча б не захворіла. Сльози котились, тремтячою рукою легенько струшувала їх, щоб не попали на чоло дитині. Ще трішки, вмовляла себе, ось понеділок і вже приїде тато, можливо тоді закінчиться цей кошмар в хаті. Треба терміново йти винаймати квартиру. Ці песики її дістали, вони скрізь лазили, все діставали, тягнули на підлогу, вилізши на стілець, лискали стіл, визивали огиду, неприязнь до себе.
Нагодувавши дитину, приспала, сумно кинувши погляд до вікна, поспішала в магазин за молоком. Вона вчора, як надворі гуляла з малою, продавщиці банку занесла для молока. Останнім часом, молока привозили всього один бідон, не всім бажаючим дісталося, в черзі люди кричали, сварилися.
Біля ліжка на стільчику стояла включена настільна лампа, свекруха вже не спала, лежачи читала книгу, поруч дрімали песики. Тоня привіталася й сказала,
- Валя заснула, я перейду в магазин за молоком, вчора банку залишила продавщиці, там Світлана чергує, обіцяла мені залишити, щоб я в черзі не стояла.
Вона кивнула головою,
- Тільки не вештайся більше ніде, як проснеться, що я з нею буду робити?
Холодний вітер, вдарив в обличчя, коли вийшла надвір. Вгамовувала неприємні думки, вмовляла себе, щоб не плакати, бо ж пропаде молоко в грудях, цього ж не можна допустити. Хвилина - дві, почав падати густий сніг, зривався, кружляв вітер, ніс із заходу темно - сіру хмару, напевно хурделиця буде, треба йти швидше.
Біля магазину людно, хто з бідонами, хто з банками. Черга велика, розмови, що пізно привезли молоко і тільки один бідон. Розчарування охватило душу, як пробитися до прилавка? Треба ж забрати банку з молоком та чи Світлана встигла її наповнити? Треба швидко, бо бурчатиме свекруха, наче знала, що багато людей буде, попереджала, щоб недовго ходила.
Хай би песиків не було, то не так би хвилювалася, ще до дитини в кімнату будуть лізти. Дякувати Богу і Світлані, що побачила її в дверях, кивнула рукою,
- Тоню! Зачекай трохи, я зараз…
В черзі гомоніли, в основному люди похилого віку, кожен намагався швидше підійти до прилавка.
Їй прийшлося зачекати хвилин десять, коли нарешті передали банку з молоком. Світлана привітно посміхнулася,
- Гроші потім віддаси.
І до покупців,
- А ви не кричіть, в неї дитина маленька, тому й даю в першу чергу.
Потепліло на душі, заясніли радістю очі, добре, що в Світлани є малі діти - все розуміє.
З піднесеним настроєм поверталася додому, все ж, гадала швидко справилася. Та коли відчинила двері в коридор, ледь не вирвала. Прямо під ногами собаче лайно і не одна купа, а кілька, в ньому копошиться щось біле.Стиснуло в горлі, вискочила на двір. О Боже! В хаті мала дитина, а тут таке! Здавило в скронях, душа хотіла кричати, вити, як вовчиця, щоб захистити своє дитя від цього. Зняла хустку, витирла піт, де взявся і не знала. Та, як свекрусі сказати? Чи вона не бачила? Адже випускала песиків сюди, їх тут немає, значить забрала в хату.Від хвилювання тремтіли руки, ледь не упустила банку з молоком. О Боже, дай мені сили стерпіти все це, дай сили вгамувати цей біль, дочекатися приїзду чоловіка.
В хату переступила поріг, під ногами песики- з тарілки пили молоко. Свекруха за столом читала книгу.
- Мала спить? - тремтячим голосом запитала.
Свекруха зазирнула поверх окулярів,
- Щось там пару раз озвалася, напевно не спить, я не дивилася, то ж не плаче.
- Той добре, - тихо відповіла, хотіла зняти пальто.
Свекруха кивнула рукою
- Там прибереш, в коридорі, я постелила їм газету, а вони паршуки- таки скрізь наклали. І підмети сніг біля дверей, до мене подруга обіцяла прийти.
Поки свекруха говорила, трохи заспокоїлася, відповіла,
- Заплаче мала, покличете.
Після обіду не наважилася з малою йти на двір, хоч снігу вже не було та розгулявся холодний вітер, в грубі, аж свистіло, завивало. Хоч на душі гидко та зварила бараболі, збиралася пообідати. З тарілкою направилась йти в кімнату до доньки. Та її зупинила свекруха, тримаючи на руках песиків, посміхаючись, ледь не цілуючи їх,
- Чого тікаєш, що тут не можна поїсти…
Кинуло в піт, ледь стримувала сльози,
- Мамо, ви бачили, що в коридорі? Я боюся, це ж заразне,
- Тю , - засміялася у відповідь й продовжила,
- Таке в кожної людини є, ти думаєш, що ти свята, одна така чистюля?
Ні, не стримала сліз, голос прихрип,
- Я боюся за дитину, вона ж зовсім маленька, вони скрізь все лискають, кидають на підлогу рушники і ті, що витираємо посуд.
- Ну й, що?! Нічого не буде твоїй дитині, подумаєш принцеса.
По тілу холод, хотілося виплеснути все, що накипіло на душі, не витримала запропонувала,
- Може б в коридорі їх тримати, там же не настільки холодно, в ящик постелити якісь лахи.
І не хотіла говорити та наче вирвалося,
- Чи вам малої зовсім не шкода?
Свекруха посміхнулася, демонстративно обійняла руками песиків, тулила до обличчя й весело,
- А, що мені твоя дитина? Я песиків люблю, не збираюся тобі поступатися. Куди хочеш, туди і йди, хоч зараз! Тебе тут тримати ніхто не буде. І я тебе сюди не звала. Моя хата, що хочу, те й роблю. Чи не в мене виріс син, за якого треба золоті гори дати? Нічого, виріс! І до речі теж була собачка в хаті, а в неї бачте - донька принцеса….
Душило в горлі, немає слів… Змовчала, йшла в кімнату, раптово відчула холод, на тілі виступили сироти. Яке там їдло, поклала тарілку на підвіконня. Єдиний син і одна онука, і ось так! Раптом пригадала, одного разу в розмові чоловік проговорився, що три рази був у притулку. Вона бачила, як він тоді змінився на обличчі, тож не наважилася запитати, як це сталося і чому? По ньому бачила, що пригадувати минуле життя, йому спричиняло біль. Така любов материнська? Невже не бачить, що він коли дивиться на неї, то щастям сяють очі? Невже не бачить, що одне одного варте? О, Господи, невже, то ревність?
Ковтала сльози, то правда, слів не підібрати. О Боже, дай терпіння, думками вмовляла себе. Той сон не віщій, ні! Треба терпіння мати, тож не піду кудись з дитиною на руках, в таку погоду і куди йти? Йти до сусідів соромно. Змиритись і змовчати треба, дочекатися чоловіка. А потім, як найшвидше тікати звідси, чого було тягнути, все зачекай та й зачекай, їй самій буде важко матеріально. Та краще хай допомагає грішми, тільки б окремо жити. Треба терміново шукати квартиру в оренду.
Тоня годувала доньку, її маленькі оченята, як сонячні промінчики, гріли їй душу, пробуджували надію, що має бути все добре. А за вікном знову розгулявся вітер, час від часу бив у шибку, підкидав на скло пухкий сніг. Вона ховала в ньому свій біль і сум, водночас згадувала мамині слова. Як наче в воду дивилася мама, звідки знає, що важко жити на чужині, далеко від рідної домівки, від родини….
1974 р
ID:
823925
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.02.2019 10:10:27
© дата внесення змiн: 02.09.2024 16:28:26
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
