Зимовий вечір… над містечком хурделиця гуляє, з вітром у забаві, співає, завиває. Повсюди пагорби, а під парканами й хатами намети майже до вікон, а то й у зріст людини. Та все ж деінде, через розмальовані морозом шибки, помітне світло.
Без головного убору, Тоня йшла вперед. По плечах, русяве волосся припадає снігом і тут же, на оголені плечі, розсипається вітром. З-під коричневої, осінньої куртки видніється легенька сукня. На гаряче тіло падає сніг, тане. Тремтячою, лівою рукою прикриває груди, правою рукою притиснула величенький пакунок. Здаля ніхто й не скаже, що то дитя - маленьку донечку несла. Як та вовчиця, від відчаю іскряться очі, йшла, а куди й не знати. Холодний погляд, то вперед, то назад. Завиває вітер, то рідше, то густіше перед очами пролітають сніжинки. Їх блиск і мерехтіння заважають все бачити. За мить, за щось зашпорталась, ледве втрималась на ногах. Тремтить, просить Бога, щоб допоміг вибратися з цієї дороги. У чобітки потрапив сніг, холод по оголених ногах. Вже падала, обхопивши обома руками дитя, все тіло пронизує струм. Відкривши очі, почула плач донечки.
О Господи! Це ж треба такому наснитись?! Себе бачила вві сні, а нехай йому грець! За цілий день пристала, думала спатиме міцно та на тобі, таке привиділось. З плечей забрала волосся, до груді приклала доню, небажана сльоза скотилась по щоці. Думки роїлись, моя маленька, сонечко моє, все буде добре, скоро приїде тато, обов’язково підемо на квартиру. Щоб тільки втрьох, ти, я і тато, щоб ніхто не бурчав, щоб ми нікому не заважали спати. Нараз, як ведіння мамині очі, наче чула її слова, » Не їдь далеко, доню! На чужині важко. До себе в хату, хто хоче чужу дитину. Пригадай слова пісні, « Постав хату з лободи та в чужу не веди». На душі гірко, боляче, сповивали журливі думки. Як день так і важче, було від свекрухи терпіти неповагу і приниження.
Вони побралися навесні, не всупереч його матері. Хоч Тоня й здалеку та вона з ним разом приїхала за нею. Родинне коло зібралося за столом, це не весілля, а так невеличке свято в честь реєстрації шлюбу. Вітання, поцілунки, два дні і вже прощання з родиною й з батьками. Тоді, здавалося все добре, що ж тут такого, мало хто йде далеко заміж, то й нічого. Чому в мене має бути, щось погано?!
По приїзду на чужину, проблем з роботою не мала, в колективі зустріла однодумців. Віктор майже завжди серйозний, обіцяв разом з мамою не житимуть, а винаймуть квартиру. Так і вона гадала, бо ж де тут всім. Невеличка хатина, коридор, з якого ледь відчиняються двері в хату, маленька кухня - кімната три на два метра і одна кімната три на чотири, між ними, навіть не було дверей.
Свекруха, працювала прибиральницею в редакції міської газети. Йшла на роботу о шостій годині ранку і вже о десятій годині була вдома. Тоня працювала телефоністкою в зміні, це не подобалося свекрусі, вона чомусь не розуміла, чи то не хотіла розуміти, що після нічної зміни, хоч години дві чи три треба поспати. Жінка намагалася включити голосніше радіо, бо так любила його слухати. А інколи, коли в хаті не було свекрухи, Тоня зменшувала звук, але тільки свекруха ступне на поріг, відразу червоніє, суворий погляд, бурчить, а потім в голос скаже кілька раз підряд, - » Що хочу, те й роблю, я в своїй хаті, сама собі господарка.»
Віктор працював щодня, приходив додому о вісімнадцятій годині, а іноді й пізніше, займався монтуванням АТС. Тоня не наважилась, щось розповідати. Навіщо псувати відносини, то ж мали винаймати квартиру. Та не все так склалося, як гадалося. Віктор поступив на заочно навчання в КЄМТ. Ще одна новина, Тоня чекає дитину. Той пронизливий погляд свекрухи, коли вона дізналася в розмові між подружжям, як в серце голкою,
- Що з першої ночі голова й очі! Ці слова, мабуть пам’ятатиме все життя.
Чоловік, як і свекруха любить читати. Він читав технічні журнали, літературу. Вона ж вдень і вночі, при включеній настільній лампі, у запій читала художню літературу, газети.
Минув вересень… Віктор поїхав на сесію, винаймати квартиру на зиму не наважився, гадав, що й тут непогано. Пообіцяв, що навесні, підуть жити окремо. Батьки Тоні прислали гроші, щоб вклали на будівництво приватного житла. Воно й нічого наче, свекруха якийсь час була задоволена, що є підмога. Та це було лише на кілька днів. Тільки залишиться один на один з свекрухою, та розпочинає розмову за гроші, весь час тільки й мови -« За мого сина треба золоті гори дати, а то не гроші, за них хати не купиш».
Молоді ж планували жити окремо, по можливості складати гроші на житло. Щоб на роботі стати в чергу на житло, то було би чекати років двадцять п’ять, не менше. Звичайно Тоня дивувалася її поведінці, чи можна так поводитися, адже знала, що батьки давно пенсійного віку й до цього ж, ніякої розмови про гроші не було. Свекруха знала, що пенсію отримував лише батько, бо мама господарювала вдома, виховувала семеро дітей. Свекруха ж працювала на пів ставки, звичайно де ті гроші, щоб, щось допомогти на будівництво. Її поведінка викликала здивування, в якійсь мірі розчарування. Коли тільки одружилися, Тоня пішла на роботу, свекруха наполягла взяти їй в кредит зимове пальто. Звичайно хто міг відмовити, це ж його мама. Здивувалася й коли в розмові з чоловіком дізналася, що через рік свекруха піде на пенсію. Що їй самій буде важко, бо стажу всього п`ятнадцять років, то ж на гарну пенсію нема чого розраховувати. Віктор не знав батька, свекруха все тримала в секреті, хто він. Тоня цим і не цікавилася, вона дивилася в ясні очі Віктора, кохала, довіряла йому, гадала все буде добре. В душі, під серцем, як сонячне тепло гріла надія, в них все вийде!
Наче й притерлись жінки в домі, якби ж не була невістка чужа кістка. То не в те одяглася, то де ходила після роботи? Хоча продукти купувати більше приходилося Тоні. Майже завжди, коли йшла з нічної зміни, треба було стояти в чергах, щось купити. Все інше просто дрібниці; то приший ґудзик в халаті, ще одного, бо груди виставила, то вже не дівка, щоб коротке носити, весь час сердитий погляд, часто вслід слова, »От, нещастя, де ти взялася на його голову».
Люди кажуть, коли в хаті менше людей то й менше клопоту, замороки, тоді й спокійніше живеться. Та життя продовжувалось, в кінці лютого Тоня народила дівчинку. Дякувати Богу все добре, хоча знала, що свекруха хотіла онука. В п`ятницю її виписали з лікарні, Віктор радо поцілував дружину в щоку,
- Ну ти молодець! Як добре, що не довго була в лікарні, я сумував за тобою.
Тішилася, приємно чути такі слова, але здивувалася, коли дізналася, що пошкодував на таксі п`ять карбованців. Додому їхали маршрутним автобусом.
Переступили поріг до хати, Віктор весело,
- Ну, от ми і вдома.
Мати сиділа за столом читала книгу, позирнувши, криво посміхнулася, ніякого вітання. Віктор з дитиною, не роздягаючись пішов в кімнату покласти доньку на ліжко.
Тоня, намагаючись швидко зняти одяг,
- Та ми автобуса чекали, їздять без графіка, як заманеться, тому й трохи затрималися.
Свекруха, дивлячись поверх окулярів, ,
- Тож не принцеса, щоб тебе на таксі возили. Йди краще до дитини, тепер будеш замороку мати, але й про чоловіка не забувай.
Та такого ніколи й не було, щоб вона забула про чоловіка. Не лінувалася готувати їсти, варила перші страви, робила пельмені, вареники, смажила сирники, які він обожнював. В шафі завжди випрасувані сорочки й штани. Окрім того, готувала йому сюрприз, до дня народження, вже майже закінчила в`язати светр. Привітно проводжала чоловіка на роботу й радісно зустрічала його, цілуючи в щоку. Коли це відбулося при свекрусі, вона різко, то блідла, то червоніла. Починала ходити по хаті, наче намагалася десь присісти. А іншим разом, коли сиділа за столом читала книжку, то стукає по столі пальцями, наче вибивала танець «чечітку» і сердито дивилася на неї. Було й таке, що, як обпечена зривалася з стільця, починає, щось шукати в шафі, при цьому, щось бурчить.. Коли Віктор помічав її холодний погляд, вона тут же на мить мило посміхалася й опускала очі, вдавала, що читає книгу. Інколи він помічав відношення матері до дружини та не наважувався їй щось сказати. Посміхнеться й скаже, « Та не звертай уваги! Побурчить та й перестане ».
Як ведеться в людей, так і Тоня знала, що треба в перший же день після лікарні викупати донечку. Вже закипіла вода, вона заварила траву - дідові воші. Їй вдома з мамою доводилося купати племінників, в корито поливала теплу воду і хлюпала її, то на груди, то на чоло дитині. Але вперше бути відповідальною за це самій страшнувато, хвилювалася. Віктор же був єдиний син, він навіть не бачив, як купають малят. Йому довелося допомагати їй, бо тільки, як закипіла вода для купеля, свекруху, як вітром здуло з хати. Обоє здивувалися, наче поспішала на роботу, швидко взулася у валянки, накинула пальто на плечі,
- Я піду до сусідки, мені до неї треба….
Тряслися руки, як у воді, в пелюшку сповивала доню. Намагалася сховати ручки, а вона все тягнула їх догори. Добре, що народилася близько чотирьох кілограм, як кажуть хоч було за, що взяти. Не святі горшки ліплять, усміхнені, задоволено дивилися на маленьке Боже творіння. Яке у воді, від задоволення закривало оченята.
Після купеля, почервоніла донечка насмокталась материнського молока, солодко спала. Коли прийшла свекруха, Тоня вже випрала пелюшки і в алюмінієвому тазу винесла в коридор, щоб завтра зранку повісити надворі. Хоч їй було всього двадцять один рік та пам`ятала, що дитячі речі на ніч надвір вішати не можна. Чи то забобони, чи щось інше та зробила так, як колись, вдома робила мама.
Переступивши поріг, свекруха відчинила навстіж двері,
- А пару напустили, нехай освіжиться.
Віктор засунув штори на дверях в іншу кімнату,
- Я відразу кватирку відчинив і де та пара, ми ж купали в теплій воді.
Підморгнув до дружини, кивнув рукою,
- Не звертай уваги! Все обійдеться. Звичайно нас четверо трохи затісно та навесні після сесії будемо винаймати квартиру.
Наступного дня, хоч це й була субота. Віктор йшов на роботу, на позапланову перевірку. Вже коли чоловік був в дверях гукнула,
- Вікторе, візьми пелюшки, що в тазу, повісь на мотузку надвір, а то поки я, ще одягнусь тепліше, в халаті ж не піду.
Кивнув головою й вийшов. Свекруха в цей час наливала собі чай, покачуючи головою,
- Ой, молодь-молодь. А я свого чоловіка не змушувала вішати пелюшки, будуть люди сміятися, скажуть, чоловіка під підбори взяла.
Вона промовчала… повернулася до доньки, прасувала дитячі речі. Весь час, як пташка біля пташеняти, весело говорила до неї, коли вкладала спати, тихенько, щоб не заважати свекрусі, співала колискову.
Час поспішав. Після вихідного дня, чоловік пішов на роботу, свекруха, пішла раніше за нього. Коли Тоня розпалила пічку, на столі помітила розгорнуту книжку, поруч два маленькі календарі. Здивуванню не було меж, коли побачила закреслені дні в обох календарях, закреслено сорок два тижні від їхнього весілля. Ледь посміхнулася, - Ну-ну і чого б це їй в голову прийшло лічити, що не вірить, що донька від Віктора?! Та за це довго думати не довелося.
Свекруха прийшла з роботи, привіталася. Зняла пальто, заглянувши в кімнату,
- Ну, що справляєшся із своїми обов`язками? Справляйся-справляйся, тільки не можу зрозуміти, чого в малої коси чорні, як смола. Ми із сином світло русі і ти руса, а мала хоч і тіло біленьке та коси занадто чорні.
Тоня не змогла зрозуміти до чого ця розмова. Вона ледь-ледь посміхається, дивлячись на маленьку,
- А ми звідки знаємо в кого ми вдалися, правда сонечко моє, напевно в родині є чорняві.
Свекруха зміряла сердитим поглядом, наважилась щось сказати та Тоня відразу продовжила,
- Моя мама чорнява, правда зараз сива, то ж до бабусі вдалася наша Валюша.
Пройшло два тижні. Часом донечка добре спала, а було вночі й капризувала. Звичайно свекруха чула та двері заказати, щоб повісити в кімнату не дозволила. Коли мала плакала тільки й чути, »От нещастя, коли це закінчиться». Тоня сама чекала цього, чекала весни, в надії, що все ж підуть окремо жити.
Через тиждень Віктор поїхав на сесію, то ж знову залишилася із свекрухою. Їй було важко зрозуміти, чому наодинці, за дрібниці свекруха чіпляється до неї. При синові ніяких нарікань, зовсім інше відношення, навіть на руки онучку брала та коли син тільки за поріг, то їй все не так. Боліла душа та знала свою роботу, зрозуміла, що допомоги від свекрухи годі й чекати. Вставала рано, палила пічку, готувала їсти. Часом і дров нарубаних не було, чомусь Віктор мало заготовить, то приходилося самій рубати. Іще були проблеми з молоком, в магазині люди завжди займали черги в шість-сім годин ранку, хоча магазин працював з восьмої години. А без молока ніяк, треба ж годувати доньку, значить треба самій пити молоко, чи то з чаєм, чи без нього. Добре, коли мала спить, швидко перебіжить, займе чергу, а потім після восьмої ранку знов, як пташка летить, щоб швидко повернутися назад. Дехто із старих людей розумів, що залишала дитину саму, пропускав взяти без черги. А інколи їй доводилося сповивати доньку і з нею йти в магазин. Воно й незручно, холодно, хоч і початок березня та весною, ще й не пахло.
Одного разу, Тоня зранку займалася прибиранням в кімнаті, побачила на останній полиці етажерки, поверх книг, фотоальбом, з нього стирчало декілька фото. Хоча й часу було мало до приходу свекрухи та цікавість зробила своє діло. Вона роздивлялася старі, пошарпані фото. Для неї майже всі були незнайомі. Та одне фото нагадало слова свекрухи - В кого доня чорнява? На фото свекруха і її сестра з рудим волоссям. Тоня її бачила, якось в гості заходила. А інша жінка схожа на свекруху, волосся в неї було чорне, як смола. Оце так-так, то в їхній родині теж є чорняві, що за підозри, дивувалася про себе.
Пройшов лише тиждень, як Віктор поїхав на сесію, мав повернутися через п’ятнадцять днів. Для неї це здалося вічністю. Вона намагалася з дитиною не заважати свекрусі та тільки прийде з роботи, то відразу йшла гуляти надвір. Інколи свекруха лягала спати, а інколи включить радіо на всю гучність, слухає веселі пісні.
Одного разу, після обіду Тоня надворі гуляла з малою на руках, сусідка тітка Феня, підбадьорювала її, мило посміхалася, інколи розпитувала про доню та розповідала про своє молоде життя з чоловіком Ігнатом. Обоє привітні, приємні люди. Вона низенька, повненька жінка, роками така, як і свекруха, він трохи старший, високий дядько, про таких кажуть, велетень. Тітка Феня, інколи в магазині, для неї займала чергу, як кажуть, світ не без добрих людей.
Якось ввечері, з донькою на руках, Тоня гуляла надворі. За хвірткою покликала жінка, в руках тримає велику чорну сумку, сказала, що прийшла до свекрухи. Тоня запросила її в хату, сама ж вирішила, ще хвилин десять-п`ятнадцять погуляти.
Вже повертаючись, вона почула гавкіт собак. Від здивування округлилися очі. Переступивши поріг, під ноги кинулися два песика, гучне дзявкання, гарчання, луною розійшлося по всі й хаті. Жінка посміхаючись, весело,
- Та це вони так полякають і все, не кусаються, не бійся.
Тоня пішла в свою кімнату, займалася дитиною, песики бігли за нею. Вони швидко забрались на диван, все винюхували, нишпорили по всіх кутках. Отакої! Здивовано сіла на стілець, що ж це буде? Якось треба вхід загородити в кімнату, чи що? Такі спритні вже й на етажерці, так і до дитини в коляску із стільця можуть добратися.
Її дивував веселий сміх двох жінок в кімнаті. Про що говорили, не можна було розібрати, адже з радіо гучно линула весела музика.
Близько двадцятої години жінка прощалася з свекрухою, дякували одна одній. Ну нарешті хлопнули двері, в хаті стало тихо. Та переступивши поріг, побачила песиків, які скрутившись клубочком спали. Чи можна було щось сказати, звичайно ні, господар – пан. Та їй і в голові не вкладалося, як це має бути в хаті, вони ж як нишпорки, по них видно, ще молоденькі. Хоча б до посуди в тумбочки не лазили та не дай Бог за стіл не лізли. Тоня помила посуд, що залишили після вечері. до хати зайшла свекруха,
- От і мені буде веселіше. Ти ж завтра будеш малу купати, то я зараз в тазу їх викупаю, щоб були чисті.
З важкими думками лягала спати. Вночі доня прокинулася їсти, песики відразу були під ногами, згодом вже й поруч на дивані. Жах, думки, де той Віктор, чи він знав, що свекруха має взяти кімнатних песиків? З розмови між жінками, що вона ледь чула, зрозуміла, що свекруха їх давно замовила, мали їх принести, ще перед Новим роком. Але ж так тісно, треба було терміново йти винаймати квартиру, чи може він нічого не знав? Нехай би вже пішли окремо жити, тоді б вже взяла. Чи хоча б весни дочекалася, тепла, адже й так тісно й мала дитина в хаті. Оце так сюрприз! Щоб позбутися песиків, наважилася в дверях поставила два стільці і заклала валізами.
За вікном густо падає сніг. Оце так весна, треба йти розчистити сніг. Доня солодко спала, ну то й добре, подумала Тоня, але ж відразу нагадала про песиків. Щось дуже тихо, можливо свекруха їх залишила в коридорі, коли йшла на роботу. Швидко одягнулася, прибрала на місце валізи й тихо, підкрадаючись, подивилася в кімнату, ледь не схопилася за голову. Рушники, що висіли на рукомийнику валялися на підлозі, тут же розлите молоко з собачої тарілки. На кухонному столі перевернуті склянки з-під чаю, напевно свекруха залишила, на її застеленому ліжку спали песики. О, Боже, треба все прибрати. Як метеор металася по кімнаті. Коли все прибрала, рушники та скатерть замочила у воді з пральним порошком, полегшено зітхнула, палила пічку. Песики, час від часу відкривають очі, озирались, позіхали і знову дрімали. Добре, що за молоком сьогодні не потрібно йти, вскочила в чобітки, йшла від снігу розчистити стежку.
Свекруха тільки повернулася з роботи, озирнулась по кімнаті,
- А де поділась скатертина?
Тоня щойно погодувала малу,
- Так вона ж в плямах від чаю, на столі були перевернуті склянки, я замочила з порошком, нехай трохи від`їсть. І рушники всі були на підлозі, вологі, в молоці.
Песики почувши розмову, зірвалися з ліжка, лащаться до свекрухи, нюшкували. Вона цілуючи, весело до них,
- Ах ви мої хороші, ах ви моя радість!
Очманіти можна! Очі полізли на лоба, ну-ну, що буде далі? Повернулася йти в кімнату до себе, збиралася піти з малою надвір, їй услід свекруха,
- Могла відразу й випрати, навіщо було залишати, де поставила, що не бачу?
У відповідь кивнула рукою,
- Так я спочатку в холодній воді виполоскала, а потім гарячою водою залила, в коридор винесла, зараз з малою погуляю, засне, тоді буду прати.
Добре, хоч мороз невеличкий, надворі можна з малою й годину погуляти, щоб не повертатися в хату. Як це все витримати, нехай би час швидше минав. До приїзду Віктора залишався тиждень.
Два дні поспіль, зранку на Тоню чекала та сама картина в кімнаті. Правда, на столі не було скатертини, лежали газети. І по кімнаті шматки розірваних газет. В кутку, біля рукомийника, дуже смерділо, виднілися сліди сечі. Ой, яка бридота, можливо треба було в коридорі пісок чи, що поставити. Прийде свекруха, треба запитати, як краще зробити. Вона мила підлогу, котилися сльози. Перед нею бігали песики, заважали, хотіли гратися, напевно, ще й чули запах молока, бо попискували, підстрибували, заглядали в очі. Їй було і їх шкода, а себе й дитину, ще більше. Добре, що додумалася на ніч закриватися валізами та стільцями, вже б напевно і соску з коляски забрали. Як по молоко йти, адже лізуть геть, аж на стільці, а потім і на стіл, і на підвіконня.
Наступного дня, коли вона йшла по молоко, песиків зачинила в коридорі. З роботи свекруха повернулася пізніше. Тоня залишилася задоволеною, що все обійшлося, боялася, що як дізнається не знати, що буде. Вже трохи знала свекруху, тому й нічого не наважилася сказати, навіщо ці сварки? Віктора немає, все рівно без нього нічого не вирішить.
Два дні по хаті галас, дзявкання песиків, це так свекруха їх готувала до життя, як вона сказала. Дала їм ім`я - Міккі і Нік. Дражнить їх, тиче у писок свої ноги, ті хапали за носки, тягнули до себе, коли свекруха забирала, дзявкали. Вже й книжок майже не читала, хіба, що під музику з радіо. Песиків вчила служити, щоб навчилися ставати на задні лапи.
Це була субота, коли Тоня побачила той, страшний сон. Вночі три рази просиналася доня, чому плакала й не знати, можливо з материнським молоком передавався настрій. В душу засіла тривога, хоча б не захворіла. Сльози котились, тремтячою рукою легенько струшувала їх, щоб не попали на чоло дитині. Ще трішки, вмовляла себе, ось понеділок і вже приїде тато, можливо тоді закінчиться цей кошмар. Треба терміново йти винаймати квартиру. Ці песики її дістали, вони скрізь лазили, все діставали, тягнули на підлогу, вилізши на стілець, лискали стіл, визивали неприязнь, огиду.
Нагодувавши дитину, приспала, сумно кинувши погляд до вікна, поспішала в магазин за молоком. Вона вчора, як надворі гуляла з малою, в магазині залишила банку. Останнім часом, молока привозили один бідон, не всім бажаючим дісталося, в черзі люди кричали, сварилися.
Біля ліжка на стільчику стояла включена настільна лампа, свекруха вже не спала, лежачи читала книгу, поруч дрімали песики. Тоня привіталася й тихо,
- Валя заснула, я перейду в магазин за молоком, там Світлана чергує, обіцяла мені залишити, щоб я в черзі не стояла.
У відповідь кивнула головою,
- Тільки більше ніде не вештайся, як проснеться, що я з нею буду робити?
Вийшла на двір, холодний вітер, вдарив у обличчя. Неприємні думки намагалася вгамувати. Себе вмовляла, не плакати, бо ж може в грудях пропасти молоко, цього не можна допустити. Хвилина-дві, почав падати густий сніг, зривався, кружляв вітер, ніс із заходу темно-сіру хмару, напевно буде хурделиця, треба швидше йти.
Біля магазину людно, хто з бідонами, хто з банками. Черга велика, розмови, що пізно привезли молоко й тільки один бідон. Розчарування охватило душу, як пробитися до прилавка? Треба ж забрати банку з молоком та чи Світлана встигла її наповнити? Треба швидко, бо свекруха бурчатиме, ніби знала, що багато людей буде, попереджала, щоб недовго ходила.
Нехай би песиків не було, то не так би хвилювалася, ще до дитини в кімнату будуть лізти. Дякувати Богу і Світлані, що побачила її в дверях, кивнула рукою,
- Тоню! Зачекай трохи, я зараз…
В черзі гомоніли, в основному люди похилого віку, кожен намагався швидше підійти до прилавка.
Їй прийшлося зачекати хвилин десять, коли нарешті передали банку з молоком. Світлана привітно посміхнулася,
- Гроші потім віддаси.
І до покупців,
- А ви не кричіть, в неї дитина маленька, тому й даю в першу чергу.
Потепліло на душі, заясніли радістю очі, добре, що в Світлани є малі діти, все розуміє.
З піднесеним настроєм поверталася додому, все ж, гадала швидко справилася. Та коли відчинила двері в коридор, ледь не вирвала. Прямо під ногами собаче лайно і не одна купа, а кілька, в ньому копошиться щось біле. В горлі тиснуло, вискочила на двір. О Боже! В хаті мала дитина, а тут таке! В скронях тиснуло, душа хотіла кричати, вити, як вовчиця, щоб захистити своє дитя. Зняла хустку, на чолі стерла піт, де взявся і не знала. Та, як свекрусі сказати? Чи вона не бачила? Адже випускала песиків сюди, їх тут немає, значить забрала в хату. Від хвилювання тремтіли руки, ледь
не впустила банку з молоком. О Боже, дай мені сили стерпіти все це, дай сили вгамувати цей біль, дочекатися приїзду чоловіка.
В хату переступила поріг, під ногами песики, з тарілки пили молоко. Свекруха за столом читає книгу.
- Мала спить? - тремтячим голосом запитала.
Свекруха зазирає поверх окулярів,
- Щось там пару раз озвалася, напевно не спить, я не дивилася, то ж не плаче.
- Той добре, - тихо відповіла, хотіла зняти пальто.
Свекруха кивнула рукою,
- Там прибереш, в коридорі, я постелила їм газету, а вони паршуки, таки скрізь наклали. І сніг біля дверей підмети, до мене подруга обіцяла прийти.
Поки свекруха говорила, трохи заспокоїлася, відповіла,
- Заплаче мала, покличете.
Після обіду надворі розгулявся вітер, у грубі, аж свистіло, гуділо, завивало, гуляти з малою не пішла. Хоч на душі гидко, все ж зварила бараболі, збиралася пообідати. З тарілкою направилась йти в кімнату до доньки. Та свекруха, тримаючи на руках песиків, посміхаючись, ледь не цілуючи їх,
- Чого тікаєш, що тут не можна поїсти.
Кинуло в піт, ледь стримуючи сльози,
- Мамо, ви бачили, що в коридорі? Я боюся, це ж заразне,
- Тю, - засміялася у відповідь й продовжила,
- Таке в кожної людини є, ти думаєш, що ти свята, одна така чистюля?
Ні, не стримала сліз, тихо,
- Я боюся за дитину, вона ж зовсім маленька, вони скрізь все лискають, кидають на підлогу рушники і ті, що посуд витираємо.
- Ну й, що?! Нічого не буде твоїй дитині, подумаєш принцеса.
По тілу холод, хотілося виплеснути все, що накипіло на душі, не витримала запропонувала,
- Може би в коридорі їх тримати, там вже не настільки холодно, в ящик постелити якісь лахи.
І не хотіла говорити та наче вирвалося,
- Чи вам малої зовсім не шкода?
Свекруха посміхнулася, демонстративно обійняла руками песиків, тулила до обличчя й весело,
- А, що мені твоя дитина? Я песиків люблю, не збираюся тобі поступатися. Куди хочеш, туди і йди, хоч зараз! Тебе тут тримати ніхто не буде. І я тебе сюди не звала. Моя хата, що хочу, те й роблю. Чи не в мене виріс син, за якого треба золоті гори дати? Нічого, виріс! І до речі теж була собачка в хаті, а в неї бачте, донька принцеса
У горлі тиснуло, забракло слів. Змовчала, йшла в кімнату, раптово відчула холод, по тілу виступили сироти. Яке там їдло, поклала тарілку на підвіконня. Єдиний син, одна онука, і ось так! Раптом пригадала, одного разу в розмові чоловік проговорився, що три рази був у притулку. Вона бачила, як він тоді змінився на обличчі, то ж не наважилася запитати, як це сталося і чому? По ньому бачила, що пригадувати минуле життя, йому спричиняло біль. Така любов материнська? Невже не бачить, що він коли дивиться на неї, то очі сяють щастям? Невже не бачить, що одне одного варте? О, Господи, невже, то ревність?
Ковтала сльози, то правда, слів не підібрати. О Боже, дай терпіння, думками вмовляла себе. Той сон, не віщій, ні! Треба терпіння мати, то ж не піду кудись з дитиною на руках, в таку погоду і куди йти? Йти до сусідів соромно. Змиритись і змовчати треба, дочекатися чоловіка. А потім, як найшвидше звідси тікати, чого було тягнути, все зачекай та й зачекай, їй самій буде важко матеріально. Та краще нехай допомагає грішми, тільки б окремо жити. Треба терміново шукати квартиру.
Тоня годує доньку, маленькі оченята, як сонячні промінчики, гріють їй душу, пробуджують надію, що має бути добре. А за вікном знову розгулявся вітер, час від часу бив у шибки, на скло потрапляв пухкий сніг. Вона ховала в ньому свій біль і сум, водночас згадувала мамині слова. Як наче у воду дивилася, звідки вона знає, що важко жити на чужині, далеко від рідної домівки, від родини.
1974 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823925
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.02.2019
автор: Ніна Незламна