Вона ставала сильною, забувала всі сни та вірші,
зачиняла куточки душі від щему, жалю та протягів.
Вона розквітала заново, як цвіт ранкової вишні,
у ритмі коліс вже рідних для неї потягів.
Її коханці тліли за обрієм, мов викурені сигарети.
Вона мчала собі вперед, руйнуючи всі мости.
У слід лише всі філософи, прагматики та поети
надсилали їй свої одкровенні листи.
Якби вона хотіла пригорнути цей світ до себе -
він би її відкинув, а потім складав би псалми.
Якби вона вирішила, що саме сьогодні треба
почати війну - за нею хотіли б мільйони піти.
Якби вона захотіла спинити цю кляту планету,
від безглуздості болю та несказаних слів.
Було би так.
Та зараз - вона тоне в його теплі.
