***
Чорну зграю гілля, не весняного й не зимового,
Під вікном заповзято куйовдять зайшлі вітри,
Полютневого міста вдихаєш з кватирки вологу,
Мружить око ліхтар… у жовтому лімбі, старий.
Скільки ночі, не знаєш спросоння, лишилось до ранку,
Копирсаєшся в снах , бо ж із ними завше на «ти»,
Шарпнеш зашморг і рвучко затулиш кратчасту фіранку,
І вкладаєшся знов рахувати собі: раз, два, три…
Дощ клює підвіконня, вколисує: спатоньки, спати,
Гріє ясік* щоку, - та мариться тепле плече,
Лише подих між вами… Ти часом умієш літати
В сутінкових прозріннях і трійливих хащах ночей.
* маленька подушечка
Спасибі.
