Коли покидала мене,
Ти забула,що всі твої «не»,
Не минуться мені безслідно:
«Не люблю,прости і прощай відповідно!»
Коли залишила мене,
На поталу самотнім дням…
Сподіваючись, що все мине,
Що я лиш новітній хам!
Що я лиш звичайний хлопчик,
Який органічно не здатен любити….
Який нічого від життя не хоче,
А я хотів,хотів в тобі убити
Дальніх і ближніх своїх предтеч:
Усіх хто був до мене з тобою…
Я не шукав,ані втіх, ані втеч,
Я пробивався крізь тебе лозою:
Крізь бруд,крізь побут страх і пил,
Тягнувся угору- до неба світил!
Недовго ж я побув твоїм Орфеєм,
Тішився тобою-рідною близькою і привітною…
Я прагнув зробити тебе своєю,
Жоною багатодітною!
Але не зміг тебе біля себе втримати!
Списавши все на мінливість клімату,
На соціум, на сонце,на віру,на богів,
Та тільки(очевидно) не на себе,
На довгу відсутність холодних дощів,
І на надмірну жорстокість неба!
Відрікся від насущної потреби у тобі,
Замкнувся у собі і занімів!
"Відрікся від насущної потреби у тобі,"- 
