Іноди не знаєм, що ми робим.
Біжимо від світлого добра.
і без страху швидко його губим.
Хай горить, мовляв, усе дотла.
Та душа хіба це розуміє?
Чує: надвигається гроза.
А сказати щось, хіба посміє?
Кам"яніє у душі сльоза.
Помсти пристрасть швидко затухає.
Знов крадуться тишчечком думки.
Стомлена душа все пробачає.
І відчути хоче стиск руки.
А коли в вікно постука вітер,
Серце у надії защемить.
Сльози потечуть, неначе бісер.
Нащо було втратити ту мить?!
оди не знаєм, що ми робим.
Біжимо від світлого добра.
і без страху швидко його губим.
Хай горить, мовляв, усе дотла.
Є! Є!!! Є такі вредні. Просто так спалюють усе дотла. Опіки заживають, а сліди у вигляді болючих рубців душі залишаються. Краще не треба палити.
Часто, чомусь, розум з серцем порізно йдуть. 
