Заржавіло все те що тобою,
Відійшло вже кудись в небуття.
Ти змарніла і стала пустою,
Та не прикро що кликав: моя.
Ніч вже сяє якось без світла,
Дощ на обличчі – сльоза.
Повелися з тобою, як діти.
Та ілюзії, то ж не життя.
Зливи прОйдуть так завжди буває,
Після них настане зима.
В душу прилинуть морози
І в очах заржавіє сльоза.
