Серед німих посмішок
і ритуальних танців лисиць
я чув втомлене дихання
і бачив відблиск їхніх зіниць.
Вони перешіптувались
й махали рудими хвостами,
немов замітали сліди
за собою
й за нами.
Вони збирались поміж високих дерев,
особливо — серед старих дубів,
щоб згадати своїх друзів,
батьків
і, звісно ж,
своїх ворогів.
Ми слухали їхні давні легенди
й затяжні, немов злива, плачі.
Збирались вони зазвичай вночі.
Вони палили багаття
і, простягаючи лапи до вогню,
зігрівали змерзлі тіла.
Зігрівали свої серця,
немов хотіли
зігріти мерця.
Співали пісні,
що текли поміж ними рікою
й повертались по колу луною.
А лисенята грались поруч.
Та час від часу підслуховували
дорослі розмови,
зізнання,
сповіді
і навіть змови.
Потім знову слухали батьків
й повторювали все за ними.
Всі оплакували полеглих:
дідів,
батьків
і навіть юних братів.
Низько вклонялись.
Щиро дякували.
Знову співали.
Знову — плакали.
Дорослі наставляли молодих
і дітей:
— Не потрібно боятись людей.
Потрібно боятись тварин.
Тоді промовив старий лис:
— Серед вас є хтось один...
Я чую носом.
Хоч уже й не бачу,
проте — добре відчуваю.
Так чи інакше,
хтось хоче
розколоти зграю.
Всі переглядались.
Перешіптувались.
Деякі — посміхались.
Інші — ховали очі,
немов чогось боялись.
Старий лис продовжив:
— Хто готовий стати до бою?
Хто готовий піти в похід,
мов хресною ходою?
Хто вирушить зі мною?
Але більшість мовчала.
Одні хитали головами.
Інші — кивали.
Обіймали дітей.
Ховали їх за спиною.
Тоді лис промовив знову:
— Хочеш плакати — плач.
Хочеш боятися — бійся.
Хочеш правди — борись.
Хочеш вижити — бийся.
(2 рази.)
Поезія побудована як глибока притча про згуртованість, пам'ять, зраду та виживання спільноти в часи випробувань. Через образ лисячої зграї змальовано суспільні механізми пам'яті, спадкоємності поколінь та внутрішнього розколу.
