Перший платок*
срібно-сивого попелу
виник з луни,
що відізвалась
на відбитки
і перевідбитки тиші
від молозивно-ніжних стінок
нутра Золотої Чаші...
Перший платок
сріблясто-сивого попелу,
майже білого,
власне, білого,
з відлиском срібла,
як луна —
відгомін перегуків
мовчання і тиші
в порожньому нутрі Чаші —
непевно завис,
як зависає
запліднений жовток
у зо́лі** білка́,
як зависає надія
у в’язкій атмосфері чекання.
Перший платок попелу,
як перший лапач*** снігу,
і сам не знає —
звідки він взявся
і куди зібравсь —
у його зависанні
провідчувається питання
без відповіді —
і, прислухавшись,
та не почувши й слова,
неохоче,
кружеляючи повільно,
платок попелу пливе
донизу, донизу —
падає...
бо, як уже сказано:
падіння —
це також політ...
Слідом
виникають ще два
пухнасті платки —
як дві обтяжені,
ледь вологі
лапаті сніжинки —
лапачі...
бо лапаті сніжинки —
це товариства,
зібрання
чи колонії звичайних,
які у вологій атмосфері
зліплюються докупи —
і водять
білі хороводи —
узявшись за руки...
А можливо,
це мініатюрні корони
невидимих Сніжних королев...
Два нові платки
білосніжного
повільного попелу
погойдуються
у тягучій атмосфері
нутра Золотої Чаші,
як два срібні човники,
дві атласні пелюстки
білої павонії —
пірнаючи носиками,
чи дзьобиками —
краями
з незначними
потовщеннями
і ледь помітними
виїмками,
якими кріпилися
до квітколожа,
у густину порожнечі
і виринаючи ще
раз по раз,
вони
мовби запитують себе:
«Хто ми?.. де ми взялися?..
і куди нам тепер?..»
Але в нутрі Чаші —
тільки мовчання.
І невагомі пелюстки попелу,
повагавшись,
знаходять врешті напрямок —
донизу — бо тільки знизу
турботливо
приваблює
і кличе їх до дна —
лагідна
і всюдисуща гравітація
земна.
«Звідки тут попіл?.. —
зауважує інколи Золота Чаша, —
колись
у моїй
молозивній ніжності
гостювали
Ідеї —
такі прекрасні
і завжди бажані гості —
вони залишали,
вививаючись із вінець,
відблиски осяянь
на моєму тулові.
І я ловила їх,
як сонячних зайченят,
зіницями,
вбирала
у красиві і чесні слова
враження
від спалахів
їхніх прощальних
стартових вогнів,
збирала в долоні,
як цілющу росу,
переблиски
їхніх променів
і переливала у відчуття,
а відчуття — настоювала
в символи...
Але ідеї
змінили маршрути,
і в нутрі моєму —
тільки тиша і
чекання мовчазне...
безмежне,
невичерпне...
і попіл,
білий,
невагомий,
як пух з тополі,
що відцвіла,
й чекає мовчки,
що знов прийде весна,
але попереду лиш осінь,
з невідворотним
падолистом у безвість,
у мовчання;
а потім — білий сон зими,
з неспішними снігами,
що занесуть
і вкриють все, як попіл
чекання мовчазного,
що вже вкриває
дно
мого нутра».
Кружляє
і опадає срібний попіл,
як пелюстки
з пониклих китиць
черемхи,
що гасне швидко,
як білий паводок
травневої наснаги —
пливе і лине,
як білий шовк,
встеляє дно
і засипає
молозивно-рожеві
стінки Чаші,
в яких,
мов клаки*4) спогадів,
спливають часом
колишніх го́стей
зображення м’які,
шляхетні,
як у
венеціанських дзеркалах...
Вже не питає —
хто ми і куди,
а опадає попіл
хвилею пелюстя,
наче з вишень,
чи яблунь,
чи димом білим —
стелеться з черемхи,
поволі з Чаші
витісняє порожнечу.
Чи простір.
Повітря...
Дихання.
Ось мертві пелюстки
чекання мовчазного
наповнили нутро по вінця,
уже й за вінця полилося —
ллється
срібного попелу
марево шовкове —
стихійні сплески
дикого золота
в підніжжі Чаші
осіли і втонули
в заметах мовчазних,
приборкані
чеканням мертвим.
І це не скарга,
не втрата,
виставлена напоказ:
бо попіл
безтворчості —
не потребує співчуття,
він —
мусить бути,
бо просто —
є...
Такий процес
і результат чекання
безмовного.
При тому
Чаша Золота
у виборі своєму вільна —
сама вирішує:
чекати їй
чи не чекати.
Вперта посудино,
навіщо ж так —
до попелу —
чекати
те, що минуло,
може, назавжди?
у відповідь:
бо я так хочу,
чи —
бо я
не хочу так —
яка різниця...
Така
історія
окремого життя...
Що скажеш тут?
Приймай
недосконалості
і плинність долі:
а попіл —
замість приховати —
свавільно виявляє
те, що всередині,
в нутрі,
наче він — майстер
техніки кінцугі,
збирає й клеїть
лаком
із соку дерева уруші
у суміші
із пилом золотим —
розбите серце...
Філософ і мистець,
підкреслює
відверто акцентує
наявність тріщин
в душі,
а не в металі Чаші...
Бо тріщини
зі швами золотими,
наче фрактальними
слідами
від блискавок —
вже не дефект,
а символ стійкості
у попелі
випробувань життєвих.
06.04.2026
*Платки (переважно у множині) — це клапті
або шматки чого-небудь пухнастого, м’якого
чи легкого, що тримаються разом
у формі невеликих шарів або пластів.
Найчастіше вживання: стосується снігу
(«платки снігу»), коли він падає
великими лапатими шматками,
а не окремими сніжинками.
**Лапач — це окремий великий шматок снігу,
що складається з багатьох зліплених сніжинок
(те саме, що лапатий сніг або пластівець).
*** Золь — у хімії та фізиці золь — це вид
колоїдного розчину, у якому найдрібніші
тверді частинки рівномірно розподілені
в рідині, але не осідають на дно.
Сирий яєчний білок — це типовий приклад золю.
*4 Кла́ки – від клаптики.
ID:
1060399
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.04.2026 11:22:59
© дата внесення змiн: 10.04.2026 15:23:17
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
беззаперечно!
Дякую 
