|
2. Серце зорі
Ядро,
що зберегло себе у вибуху,
що вижило
у особистій
нищівній аварії —
у краху —
після паралічу
від потрясіння,
якось оглянуло
терени
власної руїни —
руїни остаточної,
без жодної надії
на «а, може, ще…»,
і мусило
знайти
себе живим.
Я — є…
зробило
висновок Ядро.
І я — вогонь…
І я — тепло…
І я — Любов,
як і завжди раніше —
я — Світло і Турбота.
Та, врешті,
що таке Зоря?
Це маса,
яку Ядро
своїми впливами
тримає вкупі?
Маса,
що просто рухнула,
як тільки зовнішня,
чужа,
ворожа сила
улучила
момент утоми
чи слабкості
й обрушила
усю безвольну масу
на Ядро.
Маса,
яку стихійна
вибухова Сила
розвіює туманом
навкруги —
і це
не плоть зорі,
це зовсім інша вже,
глуха
на поклик,
на дотик і на смак —
субстанція…
Це я —
серце Зорі,
Ядро —
де виникало
і вільно плинуло
для всіх у Всесвіті —
Тепло
і Світло.
Зоря — це Серце.
Живе.
Це Сонце…
в якому
джерелом
невтомним
струмує,
б’є
із глибини єства —
Любов.
…Так думало Ядро,
бо хто залишився живим —
той мусить жити.
Хто все життя світив
і грів —
той намагається
і після колапсу
любити.
— Я тут!
— Я — є! —
шалено обертаючись
довкруж своєї осі,
вигукує
у мертву порожнечу
живе Ядро.
І тільки тиша,
абсолютна, знала,
що вічний холод
і мовчазна байдужість
повільно,
але невідступно
поглинуть
Світло і Тепло
самотнього
непримиренного
Ядра —
тепер чи потім,
але примириться
з невідворотним…
Забуде
про свою любов,
розтратить силу
в пусте,
у мовчазне —
схолоне,
хоч і підуть на те
мільярди літ,
та фатум —
не поспішає,
бо має вдосталь часу:
він сам
є час,
як і його
відсутність.
…Минули в космосі
мільярди років.
Ядро боролось.
Наполягало.
У безвість кликало,
не вірило,
надіялось,
чекало...
Ядро схололо.
Вмовкло.
Зупинилось.
Бо виснажилось.
Ядро — давно вже —
не ядро.
Воно — пульсар.
Пульсар, що охолов.
Мов серце,
яке забуло про Любов.
Наче могильний камінь,
що більш
не вірить.
Пульсар
все розгубив у порожнечі,
окрім заліза…
Тепер він — надважка
холодна сфера —
що має оболонку надміцну
із кристалічного заліза.
Холодна абсолютно,
мертва!
космічно —
вічно.
І нема спасіння…
Окрім блукання
у безвиході.
Така, виходить, нагорода
за місію —
світитися зсередини,
всіх
намагатися зігріти?
Чи варто
в такому разі
шанувати
своє призначення?..
Коли
всі благородства
і таланти
призводять
до печального фіналу —
німого,
мертвого,
надщільного
нейтронного
скитальця —
тільки надщільність
і вічний холод німоти
в безмежній темряві —
тепер
твоя твердиня…
Хто ти? —
Суцільна темрява
і холод.
Куди твоя дорога?
Покинутість.
Відсутність Бога…
І тільки
у найглибшій глибині
бринить,
як іскра в попелі,
як павутина в тріщині,
тривога.
ID:
1058580
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.03.2026 00:34:07
© дата внесення змiн: 15.03.2026 01:22:24
автор: Валя Савелюк
Написано автором з використанням штучного інтелекту
Вкажіть причину вашої скарги
|
