|
Дитинство.
Час коли все навколо тебе таке цікаве: і небо вище, і зорі яскравіші, і трава зеленіша, і все навколо тебе наповнене звуками, ароматами, враженнями…
А от комарі такі самі злющі як і зараз.
Світле дитинство, безхмарне і безтурботне. Саме в цей час емоції, будь то добрі чи гіркі - залишають свій слід в серці на все життя.
Пам'ятаю, батько часто брав мене з собою на риболовлю .
Тепер він уже покинув це заняття, а от за часів своєї молодості він часто пропадав біля водойм з вудкою.
Одного погожого дня ми вирушили удвох. Стежка пролягала через запашні луки, де сонце вже не палило як в полудень, а лише лагідно торкалося плечей. Вечір, неквапний і величний, вступав у свої права — але не поспіхом, а тихим спокоєм.
Кінцевою точкою нашого походу було Кругле болото.
От скажіть, а чи бувають природні водойми іншої форми? Здається що ні.
А водойми прямокутні, продовгувасті, чи ще якихось чудернацьких форм хіба не бувають?
Звісно що бувають, але частіше вони — рукотворні. Яких по різним нашим місцинам велика кількість.
Отже кругле болото.
Чому саме кругле ми якось розуміємо.
Колись у низинку, мов у глибоку миску, збігалася вода з дрібних джерел.
І кожної весни, коли невеликий Сейм виходив з берегів розливаючись у величаве море затоплював луки і підступав так близько до сільських хат, що здавалося — зараз постукає у вікно. Він щедро ділився своєю водою з навколишніми ставками і цим круглим озером.
Але чому його назвали болотом?
Бо в центрі озера почали утворюватися плавні, м'які, зелені, сповнені життя. Які з роками розрослися й зайняли майже всю середину водойми. Якщо подивитися на озеро з гори, то ми побачимо величезного сяючого бублика, чи літеру О, кому як подобається.
В цих плавнях оселилися безліч птахів. А оскільки плавневий острівець був віддалений від берега, то птаство на ньому почувалося в повній безпеці.
Вечір уже опустився на луки.
Берег зустрів нас прохолодою — особливою, водяною, з тією сумішшю ароматів, що властиві тільки водоймам.
Взагалі кожна місцина пахне по-своєму, і кожна пора доби дарує запахам інші відтінки.
От наприклад як пахнуть луки?
Хтось скаже, що луки пахнуть росою, легким серпанком туману, вогкою землею….
Інший відповість, що луки пахнуть геть по-іншому, це аромат скошеної трави, аромат ніжних польових квітів і сухого cіна.
І кожен буде правий: адже запахи в різні години мають власний неповторний аромат.
Ми розмотували свої бамбукові вудлища.
Сьогодні всі ловлять телескопічними вудками з вуглецевого волокна, та мало хто з молоді вже бачив справжні бамбукові, не кажучи про ліщинові.
Батько став у кущах трохи осторонь, а мене поставив на чистому місці, щоб я ні за що не зачепився.
Закинули — чекаємо.
Перше рух поплавця на воді не довелося довго чекати. Поплавець — тіп! ти — смик! І ось карасик, завбільшки з мою дитячу долоню, уже плюхається у відро з водою.
За ним другий, третій, четвертий — клювало добре. Рибка дрібна, але часта, тож сумувати не було коли.
Одна біда — це невеличка стіна рогозу переді мною.
Чимало людей досі називають рогіз очеретом. Але очерет це висока рослина з вузьким гострим листям і колоском - китицею на довгому порожнистому стеблу замість квітки, а у рогоза ширше і темніше листя з бархатистими бурими "свічками" на міцному стеблі.
Так ось цей Рогіз заважав мені нормально закинути вудочку.
Для дорослого цей рогіз був по пояс, а мені — трохи вище грудей. Тому, щоб закинути снасть у воду, доводилося відводити вудку далеко назад і перекидати через себе.
Я швидко призвичаївся до цього, і закид виходив точнісінько куди треба.
При черговій спробі закинути хробака у воду, чи то я слабо замахнувся, чи ще якісь обставини про які я не пам'ятаю, але снасть моя опустилася майже під берегом біля жмута водоростей, які рясно росли на мілині.
Я хотів вже перекинути… але не став.
Поплавець декілька хвилин постояв, подумав, легенько смикнувся… І вже за мить він зник під водою, залишивши після себе лише кола.
Я смикнув вудкою… Є! Підсік!
Бамбукова вудлище зігнулося дугою, риба чинила шалений опір.
Ще мить… Ще трохи… І на березі вже бився величезний, за моїми дитячими мірками, карась.
Це був справжнісінький трофей.
Мій трофей.
Правда зняти його з гачка я сам не зміг, довелося просити батька. Оскільки мій "карасик" з'їв не тільки хробака, але й заковтнув гачок так глибоко, що я ніяк не міг його дістати.
Сутінки густішали.
Повітря насичувалося вечірніми звуками:
жаби почали свій концерт, водяний бугай урочисто ревнув на ціле болото,
поодинокий сплеск крила — качка вмощувалася на ніч, десь у кронах дерева дрімотливо цвірінькнула пташка…
Входили в силу аромати сутінок — вогкий дух болота, сирої землі, свіже спійманої риби, туман, що піднімався над плесом, все це змішалося з десятками інших запахів, що п’янили й перепліталися.
Ми змотали свої вудочки і поспішили додому, через ті самі луки тією ж стежкою.
Хоча… А може, й не тією ж?
Можливо, що вже тричі знайома і сто разів пройдена стежка змінюється кожного разу, напевно з швидким плином часу ми просто перестали це помічати…
Отакі спогади мого далекого дитинства сьогодні відвідали мене — такі ж теплі як той вечір, і такі ж світлі як безхмарне небо.
ID:
1052195
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Байка
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 26.11.2025 20:12:46
© дата внесення змiн: 26.11.2025 20:14:32
автор: kleshenko
Вкажіть причину вашої скарги
|
