Вона від нього живе неблизько.
Вона вередлива така дівчисько.
Вона не з тих, хто літає низько
І карти, як долю кладе на стіл.
Він для неї неясна повість,
Причина, що дивно хитає совість.
Вона гадала, що він - випадковість
Та сердце миттю чомусь навпіл.
Вони не те щоб давно знайомі.
Проте чим далі, тим більш вагомі.
Вона казала “Лишайся в домі,
І я зцілю тобі кожен шов”.
А він нікого в житті не слухав.
Він вільний звір - не спіймать за вуха.
Він руйнував всі мости щодуху
Аж раптом погляд її знайшов.
Столиця звела їх гучна, осіння.
Немов подяка за час терпіння.
Вона гадала - невже спасіння
Чи вкотре звичне - один зі ста?
Вони любили без цукру каву,
Кіно, в театрах сумні вистави,
Поділ, де жовтень колись ласкаво
Цілунок ніжний вночі застав.
Ніщо, на жаль, не триває вічно.
Хоча клянуться: “завжди”, “навічно”.
Проте фінали чомусь трагічні
І кожен каже, що він - святий.
Та як не рахуй безкінечні шрами,
Нам пам’ять, бува, відкриває браму
Де ми, закохані до нестями,
І нам немає ще двадцяти.
Вона під шкірою в нього схоже,
А він забути її не може.
Вона у сон його сходить кожен,
Легка і світла неначе бог.
Він їй клянеться, що це востаннє.
Що гірший ворог для нас - вагання.
І засинає він на світанні
На ліжку наче із нею вдвох
