«Вже цей світ божевільний — не мій,
а моє вже тут тільки терпіння.»
(Ліна Костенко)
Так хутко літо промайнуло,
неначе молодість моя.
Нещира казка про минуле
відгупотіла за моря.
З екранів скаляться нероби —
тепер такий робочий час —
не в шані стали хлібороби,
та й правда знову не про нас.
Забитий двір ганчір'ям праним,
помиї п'є труба зливна —
можливо, все іде за планом,
та тільки ну́дить від лайна.
В повітрі — страху чорні згустки,
на серці — стомленість нічна,
душею зранку править пустка,
несамовита як війна.
Господь мовчить багатозначно,
не давши поштовху керму...
Я б далі вірив, необачний,
та тільки вірити — кому́?
---
