Слухай, кохання моє — я три тижні даю для нас,
Щоб пережити, перехворіти і переплисти
Пам’яті тиху ріку. Я дарую надію й час —
Це найцінніше. Зведемо чи спалимо геть мости?
Перший день. Вибух емоцій і злива нестримних слів,
встигнути б договорити, аби тільки ти почув.
Третій день. Тиша глуха — накочує хвилею гнів:
«Щось не надто сумуєш, отже швидко мене забув».
Сьомий день. Сумнівів день — всілякі «якби» та «але».
Може, не варто було рубати отак із плеча?
Ще досі жива любов (здається) — і це головне.
Ще досі в чеканні горить на підвіконні свіча.
День чотирнадцятий. Снишся під ранок таким простим:
Сварок і зради — як не було. Сонце у вікна, чай.
Руки назустріч, обійми, одноголосне «прости».
Я прокидаюсь — замість «прости» скоро, певне, «прощай».
Може, кохання воскресне з попелу знову? Скажи.
День двадцять перший. Фінал. І вітер від помаху крил…
Воля твоя — закон, моя пташко. Прошу лиш: живи.
Та не вертайся навіть у снах. Дай мені, Боже, сил…
