Час непомітно спливає і від нього ніде не подітись.
Для тих, хто залишиться першим. Для тих, хто не встигне зігрітись.
Вийти б із цього полону та крила тримають руками.
Повстати б розлюченим вітром, що вчора замовк поміж нами.
І може тоді, в перехрестях весни, я навчусь не боятись і поверну ті сни
Де усі твої кулі чекали наказу «Стріляй».
Я не буду ламати, бо це не стіна. Я не хочу вбивати, це – не наша війна.
Я пишу на замерзлому склі, якщо хочеш – читай.
Зникаєм, як вічність і небо крізь землю, як кинутий камінь.
Малюємо сни і дороги вогнем, що живе між віками.
Ти міцно тримаєш минуле. Що маєш, того не цінуєш.
Напевно, так було й так буде. Ти мовчиш, але я тебе чую.
І може тоді…
