Земле моя! Горошино маленька.
Я бачу тебе в цвіті кожен рік.
Ти маєш свою долю, як людина.
Цвітеш… хоч маєш вже поважний вік.
Скільки було… і смерчі, й урагани.
А скільки гроз вогняних пропливло.
Штормить так часто. Ти усе приймаєш.
Береш усіх нас під своє крило.
Було нелегко. Ти усе стерпіла.
Лиш думала, щоб легше було нам.
Якщо в якомусь краї не вродило,
то поступало з іншого: «Це вам!»
Тепер болить найбільше. Це ми знаєм.
У ранах вся, бо рвуть тебе. Живу.
Ще й вийнять твою душу захотіли.
Усмішку затоптали вже твою.
Болить ще гірш, бо нищать твої ж діти.
Мов пси голодні б’ються за шматок.
До ніг же їх в плодах схиляєш віти.
Рвуть силою... Чи буде кому впрок?
Про всіх ти дбаєш. Є всього доволі.
Та жити знов ми маємо у тьмі.
Для нас усіх ти квітнеш, як раніше.
То топче зло останні свої дні.
