На березі своїх думок
Під сонцем загоряю.
Під мною теплий ще пісок.
В уяві я кружляю
Навколо сонця, що мене
Так ніжно зігріває.
Те сонце світле, осяйне,
Немов вогонь, палає.
Не смію доторкнутись я
До нього. Ні, не смію.
Торкнусь – згорю, немов гілля.
Це добре розумію.
На березі своїх думок
Я сам. Нема нікого.
Роблю я в думу-море крок.
Нема і в ній нічого?
Ні, безліч є в ній інших дум.
У них я упірнаю.
Зникає з серденька весь сум.
Його я більш не маю.
Немов кораблики, думки
Несуть мене по морю
Назустріч щастя залюбки,
Сказавши «Ні, ні!» горю.
«Не бути з нами більш йому,
Повіки більш не бути»!
Я згоден з ними і тому,
Щоб все-таки прибути
До щастя світлого свого,
Пливу, пливу з думками,
Бо прагну дуже я його,
Бо прагну, щоб між нами
Воно було і так цвіло,
Неначе гарні квіти,
В душі й щоб біль весь в ній зняло,
Щоб більше з ним не скніти.
Пливу на хвилях моря-дум
Неквапно так, поволі
Під їхній стоголосий шум.
Пливу назустріч долі
Щасливої. Я знаю, є
Вона. – Вона існує. –
Говорить серденько моє.
Воно її вже чує.
Вона, мов музика та, гра,
Як соловей, співає.
Вже скоро прийде та пора,
Коли її пізнає
Воно. А разом з ним і я
Її цілком пізнаю.
Щаслива доленька моя
Настане. Я це знаю.
Не марно ж в світі я живу.
Немов в човні морському,
До неї кожну мить пливу
На світі я земному.
І ось вже бачу, вдалині,
Як сонечко, сіяє
Щаслива доленька мені,
Мов квіточка, буяє.
Мене вона стріча, віта.
І я її вітаю.
Й душа моя мов розквіта.
Я з нею розквітаю.
У серці світлі почуття
Встають і огортають
Його, як матінка дитя.
Намов вогонь, палають
Вони у нім й мене всього
Ласкаво зігрівають.
Так, щастя я відчув. Його
Ті почуття вітають.
Купаюсь я, як в морі тім,
У щасті чарівному
І буду я купатись в нім
Лише на світі цьому,
Допоки серденько моє
У грудях тихо б’ється,
Допоки те життя, що є,
Мов скло, не розіб’ється,
Допоки не мине воно
І не на мить – навіки,
Тому що лиш одне дано.
Не буде більш повіки.
Це дуже добре знаю я
Й чудово розумію.
Щаслива доленько моя,
Що знаю і умію,
Робити буду я щодень.
Я буду це робити
На світі цім, аби лишень
З тобою завжди жити.
Чого не знаю досі я
Й не вмію, научуся,
Щоб ти лишень була моя,
Мов батько та матуся.
Щаслива доле, я тобі
Душею віддаюся.
Недоленьці ж я, далебі,
Ніколи не скорюся,
Бо я родивсь так, як і всі,
Щоб із тобою жити
У всій небаченій красі
Твоїй і щоб робити,
Щоб гідний залишити слід
В цім світі за собою,
Щоб і нащадки всі як слід
Жили лише з тобою.
Євген Ковальчук, 04. 08. 2021
ID:
1044291
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші поза рубриками
дата надходження: 23.07.2025 20:59:06
© дата внесення змiн: 23.07.2025 20:59:06
автор: Євген Ковальчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
