Над Харковом свіжий вітер ламав обрії. Я тинявся містом. Складав рими. Ламав їх. Складав знову. І розумів: я не поет. Відкриття це не бентежило. Адже знав: поет тоді поет, коли без цього жити не може. Я міг. Тож, йшов собі і мурмотів: «Поэтом можешь ты не быть, но девок трахать ты обязан…»
Попутно я пригадав ще вірша із журналу «Перець». Мати виписувала разом із «Барвінком», «Огоньком», «Робітницею» та ще із кількома жіночими журналами… Там, у моєму дитинстві.
«Сходив з поетом у буфет,
І думав, що і він поет.
Хоча поетом він не став,
Ходить в буфет не перестав…»
Тож я посміхнувся у вітрину якогось фотоательє. І підтюпцем звівся сходами… У кафе-бар «Вітерець».
І так осяйно пішли рими… Опісля другого бокальчика пивка під воблу… Рибо, рибо… Рубаю, рубаю. А душа лютується… І хочеться Раю. Хоч у сараю…
Мені закортіло з кимось поділитися своєю творчістю. Негайно! І стрімголов побіг навпрошки, через Советскую на Клочковку. До Свєткі. До моєї давнішньої зазноби… Прибіг до її будинку, прожогом, злетів через два сходи до її арки, запиханий. Давив кнопку дзвінка, імперативно. Вона розчахнула двіері.
– Я шо тобі, – всміхнулася блискучою золотою фіксою вона, – громотвод?..
