Ми - свої в королівстві дзеркал.
Нам комфортніше бути де слизько.
Ми - паяци, П’єро, карнавал.
Ти нас бачиш у кожнім, дівчисько.
Відбиваються в цих дзеркалах
Міріади чужих відображень.
Віра, сумнів, надія і страх.
Фальш чужих, зрежисованих вражень.
Ти пішов? Повернувся? Ти є?
Посміхаються криво портрети.
Знов обличчя: твоє чи моє?
Тільки шепіт “А де ти? А де ти?”
В королівстві дзеркал не живуть.
Лиш втрачають себе раз за разом.
Хочеш правди, мій друже, мабуть?
Вона в кожному попелі фрази.
Ми - омана. Ми - шал. Ми - жага,
Що у дзеркалі кружить красиво.
Ми - нескорена міць ланцюга,
Що тримає надію на диво.
В королівстві дзеркал нема дна.
Ти кричиш та надірвані зв’язки.
Ти малюєш - виходить війна,
На якій виростаєш із казки.
Ти шкребешся скажено, як пес,
Але знов непохитні дверцята.
Тільки присмаки штучних чудес.
Тільки вічне життя, як розплата.
Не шукай де спасіння, де гріх.
В королівстві дзеркал ми, як діти,
Що лишили свій проданий сміх
І серця, що так складно зігріти.
Тут у моді щодня маскарад
І щодня обирають обличчя.
Що з того, що ця маска стара,
Як вона тобі, дурнику, личить?
Всі спочатку ненавидять гру.
Всі спочатку колись були цілим.
Ти напишеш слова - я зітру,
Щоби біле лишалося білим.
Як зайшов сюди, то - назавжди.
Бо дивився, а суті не бачив.
Всі дороги приводять сюди
Навіть тих, хто вважав себе зрячим.
В королівстві дзеркал - ні душі.
Лиш ковпак, що чекає на блазня.
Та вдягати його не спіши.
Ти іще не допив чашу в’язня.
