Псевдонім, кличка, звання – три слова, що мовби нитки сплітають невидиму сітку, в яку потрапляє людина, отримуючи своє «замім’я». Воно, як мітка, як ярлик, покликане спростити, але часто замість цього ускладнює, приховує справжнє, навішує маски. Чи не стає це "замім'я" своєрідною в'язницею, що замикає тебе в чужих уявленнях про тебе?
З дитинства я знав цю гру з мітками. У четвертому (п’ятому) класі на мене причепили "Хохол". Тоді я не розумів ваги цього слова, не знав про стереотипи, про біль, що ховається за ним. Ніхто не пояснював. Ні біологічна мати, ніхто. Просто було, і все. Просто назва. І все. Чи відчували вони силу цього слова, коли вимовляли його, яке мовби врізалося в мою дитячу свідомість, залишаючи невидимий шрам?
Потім, у п'ятому (шостому), з'явилося "Воно". Фільму ще не було, але слово вже витало в повітрі, мов вірус "криптомезії" чи "паралельного натхнення". Я був худим, сором’язливим, ї материнські побоювання болісно відгукувалися на цій кличці. Іноді я ставав "Жабою", інколи "Шкваркою". Ярмарок кличок, та цирку бажань для інших, де кожне слово було мовби кинуте в обличчя, не просто так, а з певним наміром – чи то жарт, чи то відображення якихось обставин, пов’язаних зі мною. Чи бачили вони за цими кличками справжнього мене, боялися, чи лише карикатуру начипили, яка убла створена їхньою уявою?
Я бачив, як народжуються інші мітки. "Банкомат" – для того, хто взяв чуже без дозволу гроші. "Хрестофор" – для сина батюшки, якому судилося нести свій хрест, безбожжя. "Хабай" – сімейна мітка, що тягнулася з покоління в покоління, нагадуючи про часи, коли "головою села" було прийнято "забирати" все, що могло стати в нагоді, крадій. "Сокіл" – через ніс, гострий, як у хижака. Сміх крізь сльози, адже це був "американський стандарт", а не наш. Інтимні подробиці інших кличок, як тіні, ховалися в пам’яті, нагадуючи про минуле, бо «огірок» кривим був. Скільки історій, скільки доль приховано за цими короткими, іноді жорстокими, іноді кумедними словами? Скоро дізнаєтеся. Потерпіть.
Традиція чи пригнічення? Ось в чому питання. Чи народжуються ці клички, щоб підтримати звичаї, чи щоб принизити, знецінити людину в очах інших? Чи не є ця "традиція" лише способом замаскувати бажання панувати, принижувати, встановлювати ієрархію?
Моє власне "замім’я" – було "Доктор" – увійшло в моє життя не випадково. Воно стало символом боротьби, відстоювання моїх меж, моєї ідентичності. Відгомони дитячих вік до 2015 року досі звучали в мені, глибоко підсвідомо, це героїчне ім’я. Це "замім’я" мало для мене особливе значення у компанії слабких людей. Чи не стало це "замім'я" моїм щитом, моєю бронею проти світу, що прагнув навісити на мене черговий ярлик? Відповідь: відстояв кордони. Як? Скоро і про це дізнаєтеся.
Я шукав себе в електронних бібліотеках, довідниках, намагаючись віднайти точну хронологію свого життя, повернутись у глибоке дитинство. Але спогади, навіть щасливі і ні, часто мали гіркий присмак. Чому минуле, навіть світле, залишає в душі гіркоту, немов недопитий келих вина? Червоного чи білого.
22 квітня 2025 року. Прогулянка вечірнім селищем. Не усвідомлюєш, що за кілька годин небо проріжуть "шахеди". Жахливо чути їхній гул, бачити це в новинах – саме тоді, коли ти гуляєш, насолоджуєшся життям. Майбутнє, яке стає мікрошрамом на полотні історії, відтворилося як двері. Як жити далі, знаючи, що над тобою постійно висить загроза, що мирне небо в будь-яку мить може розірвати вибух? І яка йде, за тобою, як той стукаючий годинник.
23 квітня 2025 року. Я не забув вчорашнього дня. Воля людини – унікальна. Після 25 років життя, пережитого крізь сльози, маніпуляції, брехню, моя воля – бачити, рухатись, хотіти, діяти, витримувати, вчитися й навчати. Я прагну допомагати людям, бо це моє їство. Чи зможу я, крізь біль та розчарування, зберегти цю внутрішню силу, це прагнення до світла? Підскажіть!
24 квітня 2025 року. "Наступна обіцянка – і яка ж буде наступна?".
Робота почалася з пекельного полум’я. Нуль мотивації. Але це не кінець, а тільки початок. Настрій може піднятися, як світанок, розігнавши сум та жаль. Я просто хотів розслабитися, відпочити від всього. Приїхав кращий друг на своїй "колісниці", що в моїй уяві мала величезні розміри, з текстурою пластику. Чи є в цьому світі щось більш цінне за мить щирої розмови з близькою людиною, щось, що може розігнати темряву сумнівів? Але обіцянка була одна: «повідомити, де я».
Зустрічі. 4 квітня 2025 року. Розмова з Анастасією – про життя, турботи, мрії, роботу. Справжнє диво, бо вчителювання – це сила. Того ж дня – інші зустрічі: з поважним давнім старим паном, якому допоміг; потім з анімешником Микитою, а потім, знову поговоремо про Анастасією. Під час прогулянки – "примари"-знайомі, що нагадали про прізвища, минулі зустрічі, нагадували спільні спогади та мандри. Раніше обіцяв Зевсу піклуватися про себе – перша обіцянка. Найкращому другу – друга. Скільки обіцянок ще маю надати собі та іншим, та скільки з них я насправді дотримуюсь?
25-26 квітня 2025 року. Щороку переглядаю "Чорнобиль", нагадуючи про вибух 1986 року – не випадковість, а вірус диктатури, який ровалився вдало, та визволив вільних людей. Чи не є цей "вірус диктатури" тим самим, що породжує ярлики, пригнічення, бажання контролювати інших, зараз воює зараз?
25 квітня 2025 року. Прокинувся з усмішкою, і з надіє про те що я ще полежу у своєму ліжечку. В АТБ вибрав усе те, чого душа потребувала. Гроші – те є енергія, що має рухатися. Касирка з усмішкою побачила мене. Її турбота – я мусив їй про це сказати, підбадьорила. Місточок до Браїлок проникався шумом потяга, обіймами дорослих підлітків, дітей біля колії, яка нагадує про безпеку біля небезпекою. Чи може щира усмішка, міцне слово, хвилина слова змінити чийсь день, чиєсь життя?
Викладання та втеча. Навчаючи учня, я відмовився бути викладачем для того, хто не хоче вчитися. Не хочу більше повчати 51-річну людину, яка прагне бути жертвою. За довгий та тягучий час, я чекав тролейбус до центру. Питання та думки: додому? вийти? затриматися, щоб зустріти майнкрафтера Еда? Тролейбус №4 рушив нетуди куди треба було, ліворуч. Чому б ні? Зупинка затягнулася – то був знак. Виходь, руш. Але – ні. Скільки разів ми стоїмо на роздоріжжі, обираючи між звичним й невідомим, між тим, що "треба" і тим, чого насправді прагне душа? Чи наздожене та пригода мене? Чи покличу її до себе?
Нові пригоди, ще попереду. Магазин, де купляв молоко жирністю 4,1% досі працював. Потім рушив до забігайлівки. Чай, ноутбук. Не затримався – рушив далі. Рухатись далі, бо дім, малий як всесвіт. Було сьогодні відправити запчастину для ноутбука, товар покупцю, якнайшвидше, щоб завтра не мандрувати містом. День майже завершився. Я це зробив. Оновити стару кофту, серіал переглянув, кохфве - допив. Сум зростає, але внутрішня сила зменшує його геометричну прогресію. Чи є дім лише стінами, чи це є місце, де ти можеш бути справжнім, де твоя внутрішня сила може протистояти зовнішньому суму?
Сімуляція та новий світ. 18 березня 2025 року. Я зіштовхнувся з мереживою симуляція без окулярів. Нові пригоди? Загадки, що розкривалися, мов старовинна скриня. Розповідь про одну дівчину, що мала стосунки та відходила від них не поспішаючи. Плюси (відкрити нове) та мінуси (залишитись назавжди у симуляції). Чи не є життя само по собі великою симуляцією, де ми шукаємо пригоди, розгадуємо загадки, але ризикуємо загубитися в ілюзіях? Ось вам і мандрівка і пригода.
Дні перед та після. 26 квітня 2025 року. Сон та сни минули про: "Через два місячних затемнення буде Хаос, або Апокаліпсис". Затемнення відбуваються двічі на рік – осінь, весна. Наступне – весна 2026 року. Очікуємо сюпризу від Світу, чи від політичних людей? Ту відому знайому дівчину, яка не поспішала розлучатися зі хлопцем, заблокували на карті «Житомира» – порушила правила ("не москальською"). Це часто відбуваються, коли ти знаходиш Житомир, там двічі або тричі блокують москалів. Так їм треба! Хай не лізуть. Чи є ці передчуття, ці сни лише грою підсвідомості, чи вони несуть в собі відгомін майбутнього, що насувається? Пророчість людям не просто була вшита в ген людини. Очікуємо.
27 квітня 2025 року. Біологічна людина порушувала елементарне правило спілкування – через живий телефон, а не через месенджери треба було спілкувати. Головне правило: для відновлення стосунків – прості, зрозумілі умови. Чому треба їй нервувати? Я не погодився на гроші без моїх умов. Умов повернерняння. Попросив до 5 травня обміркувати умови повернення без відсотків за 14 місяців. А тут: «ведмежа послуга». Порівняю, не підкидуйте у вогонь таке, що розгориться, і колись цей вогонь і Вас і знищить з обіцянкою. Чи можна відновити зруйноване? НІ. Якщо немає бажання? НІ. Дотримуватися навіть елементарних правил щирості та поваги? БІЛЬШЕ НІКОЛИ.
28 квітня 2025 року. Найгірший день. "Ведмежа послуга" мені на руку. Порушення особистих кордонів. Біологічна відмовлялася надавати будь-яку інформацію, щоб я міг опвернути гроші. Зателефонував своїм "рідним" людям за порадою. Відмовився від цієї людини назавжди – вирішив я. Більше не пишаюся біологічною матір’ю. Її брехня в полоні правил не захистила мене від світу. Рунівниця доль – назавжди Вас іменую. Рунівницею людських доль.
Як жити далі, коли ті, хто мав бути найближчими, бажиним, виявляються як чужі під маскою, коли їхня брехня стає стіною між тобою і світом, і цілим?
Заключне мовлення. Щоб завершити день з гарним настроєм, відвідав чайний заклад. Замовив чай №558. Тоді, я не зустрів пані в капелюсі, але згадка про приємних людей та чай, зігріла мою душу і надихнула описати цей день, як повчальний для всіх нас. Цей мікро-етап закінчився на ноті надії та нерозкритих питань. Я пройшов його з відпущенням, без нової рани. Нарешті – я переміг! Я продовжуватиму шукати правду про себе, навіть якщо вона захована дуже і дуже глибоко.
Чи є цей пошук правди про себе нескінченною подорожжю, де кожна знахідка – це крок до розуміння, до прийняття, до звільнення? Можливо. Тому рушаймо.
Чому я відмовився від замім’я "Доктора"? Можливо, тому, я переосмислив його значення, бо справжнє ім’я, духовне чи інше, справжня індентичність – буде не тим ярликом, тією кличкою, чи званням. Це те, що ти будуєш сам для себе, крок за кроком, біль через біль та багато радісте та пережитку, через зустрічі та розставання, через пошук та віднайдення. Через це те, що не потребує змін.
Чи не є справжня свобода в тому, щоб відкинути всі замім'я, всі ярлики, всі зв’язки, і просто жити, а не виживати, зі всіма своїми шрамами, зі всією своєю історією? Поглянемо.
05 травня 2025 року
ID:
1039132
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.05.2025 17:18:06
© дата внесення змiн: 05.05.2025 17:18:06
автор: ВИШКВАРОК ІОАНН ЄВГЕНОВИЧ
Вкажіть причину вашої скарги
|
