|
Так повелося із нащада світа —
життя тече у вічній боротьбі.
І добре б ще пригодами сповите...
Однак, частіше – скніє у журбі.
Не надає послаблення нікому.
Отримуєш залежно від старань:
знайди, вполюй і дотягни до дому,
і сам водночас здобиччю не стань.
А взимку ще мороз і завірюха.
Нема запасів — з голоду помреш.
Безжалісне випробування духу,
що в щедрості своїй не знає меж.
Колись, напевно, вщухне хуртовина.
На лови вийдуть ті, хто не помер.
Настане ясна безтурботна днина...
В майбутньому колись... та не тепер.
Тож поки що стою, кричу у небо
тому, хто влаштував цю заметіль:
— Яку іще принести требу треба,
щоб зло не визирало звідусіль?!
Щоб з голоду не помирали діти?
Щоб старість не карталась від років?..
Чим більший рід – тим важче прокормити,
а лютою зимою й поготів.
Це ж ти казав: "Достатньо вийти з дому.
Ліс до людей прихильний зазвича́й,
не дасть померти з голоду нікому,
лише цінуй його і доглядай".
Як в завірюху роздобути їжу? —
Світ губиться у вихорі за крок.
Тут вороття — це справжня дивовижа,
що схожа на мандрівку до зірок.
Який вже день триває хуртовина?..
Не напасешся м'яса і грибів.
Страждають діти... В чому їх провина?
У хибних сподіваннях їх батьків?
Кінець кінцем, про що ти думав, Діду,
нам долю виділяючи скупу?
Ти хочеш, щоб ми зникнули без сліду?
Мов скотарі, розтанули в степу?
Чи задум є, якого я не бачу?
Із чого він складається тоді?
З поневірянь? Зі стогонів і плачу?
З випробувань на міцність у біді?
— Ти думаєш, це я вам шлю напа́сті,
свідомо потакаючи пітьмі?
Світ початково створений для щастя,
а біди ви привносите самі.
Своїми неуважністю і лінню,
холодною байдужістю до сліз,
сліпою злістю, заздрістю, стремлінням
усіх, хто вище, стягувати вниз.
Випробування?.. Так, були і будуть,
являючи природний хід речей.
Живитимуть свої жахіття люди,
від малечку лякаючи дітей.
А діти, очевидно, мають тата,
який привів їх в цей шалений світ.
Який до повноліття має дбати
та захищати від загроз і бід,
а не скида́ти на когось провину
за наслідки своїх невдалих дій.
Саме життя, благаючи про зміни,
у кожноденній схожості своїй,
підштовхує до рішення простого,
яке прийняти заважає страх.
Ліс замалий? То треба вийти з нього —
доволі жити в злиднях і сльозах.
Відкинути віджилі забобони.
Іти за край. Не шкодувати сил.
Розширювати світові кордони,
штовхаючи застиглий небосхил.
Затихла врешті буря. Щезли хмари.
Торкнулись теплі промені облич.
І разом з ними, мов розлились, чари.
І заспівало птаство зусібіч.
Їм ба́йдуже, що до весни далеко.
В цю мить вони із сонцем заодно.
Страшніше за майбутні небезпеки
прогледіти в прогалинах зерно.
Склюють усе? На завтра не залишать?
Якби ж то знати, де воно зросте...
— Чекай. Це натяк?
Відповіддю — тиша.
Невже настільки рішення просте?..
Ішли роки. Одне і те ж навколо.
То сніг, то дощ, то димно від пожеж...
Повільно край села зростало поле.
Земля тверда... довбеш її, довбеш,
а наслідки зусиль ледь-ледь помітні,
відзначені утомою лишень.
Тож, поступово, дні одноманітні
злились в один безмежно довгий день.
Щоразу прокидатись в передрання,
випо́лювати паростки трави,
утілюючи марні сподівання
ізмалечку дурної голови.
За сонця рятуватися від спеки,
тягати воду, бо усе згорить,
а на жнива, тепер іще далекі,
чекати незатьмарену блакить.
Так день у день, від самого світанку
до вечора. І знов, і знов, і знов...
Допоки у сріблястому серпанку
знесилена не охолоне кров.
Нарешті осінь. Можна відпочити.
Відпружитися від земних турбот.
У черзі справ з'явилися просвіти,
як визнання заслужених чеснот.
Сьогодні я прийшов на Дівич-гору,
на панівну місцеву височінь,
де юнаки в купальську літню пору
розпалюють багаття уночі.
І ми колись кружили коловоди:
рука в руці, співаючи пісень,
і ми втрачали голови від вроди,
святкуючи найдовший в році день.
Дівчата у вінки вплітали квіти,
а парубки на гору йшли завжди,
щоб колесо палаюче скотити
опівночі до самої води...
У лагідні обійми сина Слави.
Кохання, юність... Незабутній час.
Це потім вже обов'язки і справи
назавжди докорінно змінять нас.
Осіннє небо, позабувши чвари,
яскравим сонцем звеселяє світ.
Низькі, пухнасті сніжно-білі хмари,
як дикі ста́да, тягнуться на схід.
Туди, за річку, де високі трави
увінчують розлогі береги.
Розкошувати лу́ками заплави,
щоб до дощів набратися ваги.
— Ти як, онуче?
— Вже дійшов до краю.
Втомився страшно. Та біда не в цім —
я віру в повсякденності втрачаю,
що впораюсь із задумом своїм.
Гризуть страхи... — А раптом все даремно? —
Здобутки, втрати, мрії, відкриття...
На міцність випробовує буремне,
важке і непоступливе життя.
До того ще одне мене тривожить,
лишаючи зарубки больові...
А що як твій величний голос, Боже,
лише в моїй лунає голові?
Чи не нашкодить зрештою родині
моє безумство? Вперта боротьба
ймовірніше позначиться на спині
у вигляді огидного горба.
Тому, мабуть, пручається природа...
А я все пру, навчаючи синів...
— Ні, заспокойся! Творення – це роди.
Ніхто цього до тебе не робив.
Тому і важко. Далі легше буде.
Знаряддя винайдеш якесь нове.
А згодом поруч стануть інші люди.
Твоя родина слави заживе.
Ти, головне, не зупиняйся, внуче.
Якщо почав робити — дороби.
Для впертих перемога неминуча.
Їх не лякають втома і горби.
Різдво. Святвечір. Люди ждуть світанку,
колядками заповнюючи час.
Всеношна чи то служба, чи гулянка
вражає дійством чарівним щораз.
Вже третю ніч пітьма напосідає,
очолюючи скупчення облуд.
Тож порятунку іншого немає,
крім разом боронитися від скрут.
Допоки в купі — тьмі нас не здолати —
людські сузір'я серед темноти.
І тут дитина:
— Подивися, тату,
Бог став орати! Майже так, як ти!.. —
І руку в темне небо простягає,
показуючи скупчення зірок,
яке от-от торкнеться небокраю...
Немов оре замерзлу землю Бог.
От тільки я тягну — він направляє,
чепігами спрямовуючи рух.
Це має посприяти урожаю,
бо лу́ги краще плужитиме плуг.
Передсвітанок скрашує багаття,
запалу не шкодуючи свого.
Родини Сонця додають завзяття...
— Світ народився!!!
— Славимо його!!!!
І знов весна, і знову час орати.
За оранкою чергова сівба.
Призначення усякої зерняти —
зростання і подальша молотьба.
Мабуть, і у людей усе так само.
Розсіяв Дід по світу племена.
Якби ж у них з роками зріла тяма,
а не зажерлива жага одна…
Діждалися лівобережні луки
навали позабутих скотарів.
Та і нехай би... Тільки тягнуть руки
до вистражданих в клопотах полів.
Мовляв, ми тут колись пасли худобу.
І будемо, як не забракне сил.
А тих із вас, кому не до вподоби,
переконають вістря наших стріл.
Цікаво, як стада здолають ріку,
яку худобі вбрід не перейти?
Бо до зими ще теплих днів без ліку,
і вряд чи будуть зведені мости.
Без сумніву, поля – це не причина.
Вони — відмінність світосприйняття.
Нам блукачі і ставлять за провину
несхожий вибір способу життя.
Але не зайдам визначати долю
і звичаї осілих тут родин,
приймати рішення чи бути полю,
чи вибору і якості рослин.
Віднайдеться завжди на кожну силу
інакша сила, що завадить їй.
Ненависть — путь прямісінько в могилу,
зловісна в неминучості своїй.
З’явились люди в нетутешніх шатах,
оружжям виокремлюючи суть...
— Наш вождь велів це Орію віддати.
— Кому?
— Тобі. Усі тебе так звуть,
тому що ти ореш, а отже Орій.
— Ну, звуть і звуть... То що ви принесли?
Заходьте. Не стояти ж нам надворі...
— Велів він передати три стріли.
— Виходить по стрілі за кожне поле...
Він прагне бійки? Що ж... Хай буде так.
Ото припреться звідкись босе й голе,
ще й каже, що робити нам і як.
Тепер ідіть.
І до своїх потому:
— Розвідників відправили у степ?
— Авжеж.
— Чи слали вісточку додому?
Багато назбиралось цих причеп?
— Та кажуть, наче, поки не багато.
Жінки із дітьми, повно і старих.
Можливо, просто хочуть залякати,
щоб інші не чіплялися до них.
— Або усе твоє собі забрати.
Поступишся — так буде рік у рік.
Готуємось, щоб запобігти втратам
і не ховатись по лісах повік.
Щоб самостійно обирати долю.
Самим чинити мир або борню.
Не віддамо йому свої три поля,
нехай притягне всю свою рідню.
Якщо удерся ворог в наші межі —
борімося, аби не лити сліз.
— Є ще біда. На півночі пожежі.
Там, кажуть, хтось до змія в лігво вліз.
Напевно, щось хотіли відшукати,
а він не спав та їх спалив живцем.
Ширяє зараз в пошуках відплати,
із-попід хмар в людей плює вогнем.
— Та щоб їм всім! Невже цього не досить?!
Що спонукало лізти до печер?!
Кортіло смерть посмикати за коси?
То їжте, не обляпайтесь тепер!
— Лютує звір, випалює округу,
рве на кавалки безневинний люд.
Як пережити їм таку наругу?
Надіятись хіба на божий суд.
Темнішає. Я знов іду на гору
по спів зірок, самотнім слухачем.
Навала, клятий змій... — Тікати впору.
Але куди? — Від себе не втечеш...
Сріблястий місяць обіляє скроні,
бо схоже я занадто довго тут...
У власних мрій і спогадів в полоні,
обов'язками загнаний у кут...
На жаль, нема з ким вимовити душу.
Усі постійно зайняті своїм.
Однак чомусь усе життя щось мушу:
батьки, дружина, друзі, діти, дім...
Не те щоб я був особливо проти,
та часом видаватися слабким,
перекладаючи свої турботи,
здається не таким вже і дурним.
— А я якраз люблю тебе за стійкість,
за відданість поставленій меті,
нехай жорстку, але відверту різкість,
за те, яким ти є на самоті.
За ставлення до кожної стеблини,
відношення в цілому день за днем
до світу, як до власної родини,
що не була ніколи тягарем.
— Та я такий лише сам із собою.
Можливо, вік дається узнаки.
Наразі ще хвилююсь перед боєм,
бо тілом пробігають дрижаки.
Хоча ні з ким я битися не хочу:
ані зі змієм, ані із людьми.
Та нібито умисно хтось зурочив,
щоб ми тут повкладалися кістьми.
Жорстокосерда доля-лиходійка
жадає болю, сліз і колотнеч...
— Зважаючи, що вірогідна бійка,
тримай.
— А що це?
— Це, онуче, меч.
Заключний довід в разі ворожнечі.
Пересторога у останню путь.
Він розділяє голову і плечі
у тих, хто чує тільки власну лють.
— Але я радше б заспокоїв звіра,
не позбавляючи його життя.
А що як він, утративши довіру,
рятує свій найбільший скарб — дитя?
Якби до мене хтось вломився в хату,
ліз по тілах родини навпрямки —
я б теж не став пояснення шукати,
а розірвав приблуду на шматки.
Точнісінько, як і до нас допіру,
прийшло зухвале воїнство степів.
— Візьми меча. Він — запорука миру.
У сутичці корисний й поготів.
— Не відмовляюсь я від подарунку.
В бою в пригоді стане він, авжеж.
Проте шукаю іншого ґатунку
без сліз і болю... і без крові теж.
Не хочу, щоб когось було убито.
Я — миролюбний чоловік, утім,
якщо вони і далі хочуть жити,
їм краще заспокоїтись усім.
Тому що без вагань, як буде треба —
я битимусь… за світ, родину, честь…
Хоч потім знов кричатиму у небо,
у цьому разі вже клянучи смерть.
Ну що ж, ваш вихід, пані та панове.
На вас чекає поле ворожнеч.
Весь світ завмер в очікуванні знову...
Чекаю я. Чекає Бог. І меч.
-------------------------------
малюнок: "Сузір'я Вола і Плуга", Олег Шупляк
ID:
1037809
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.04.2025 16:54:54
© дата внесення змiн: 23.04.2025 13:17:06
автор: Сергій Вітер
Вкажіть причину вашої скарги
|
