Щєпкін Сергій: Я віруючий без ніякої конфесії, бо познайомився з Ним особисто без допомоги попів, і в мене є одне дуже цікаве запитання, яке я ставлю перед людиною, яка називає себе \"віруючою\": \"Скільки існує рАїв, якщо таке взагалі існує, і хто там буде після смерті?\"
І якщо людина відповідає: \"Рай існує тільки один і там будуть \"гарні\" (чи якось по-іншому) люди тільки моєї конкретної конфесії, і ніякої іншої\", тоді я ту людину вважаю повним довбо і прямо так їй про це і кажу, оскільки справді віруюча людина мовчати про таке не може.
І якщо той \"віруючий\" не втікає безвісти, то додаю, що чим краще в тебе вміння уявно ставити себе на місце іншого - людини, тварини, комахи, дерева, квітки - тим більше в тебе шансів потрапити в рай, бо саме вміння ставити себе на місце якомога більшої кількості людей, яких Він створив (не дарма же Він їх створював) і є визначенням святості.
А те, що кажуть навчені \"богослови\", спаліть так само, як вони раніше спалили половину нашої писемної історії.
Щєпкін Сергій: Гарний вірш! В ньому ніби автомобільне 4х4 в декількох місцях спрацьовує - це коли крутяться всі наявні колеса світосприйняття.
Однак передостанній рядок, як на мій, в більшості випадків для більшості навколишніх, неправильний погляд, перенасичений, вибиває із колії - на узбіччі тихо і здаля пантрувати життя - хіба то не може бути \"друга смерть\", та, коли \"інакше\"?
Може краще пантрувати на дорозі, наприклад? Чи серед поля?
До всіх інших слів зауваг немає)
Класнючі сюжети!
Щєпкін Сергій: А іспанський сором - це коли соромно за вчинки чи слова когось другого. Коли таких багато, тих, за кого соромно, тоді виростає мізантропія - це коли соромно за людство взагалі.
Я колись намагався боротися з мізантропією, потім почав здаватися, а потім прийшла ця велика війна, і мізантропія стала моєю служницею - світ чітко і відверто розділився на адекватів, зрадників, і довбо. І оскільки світ двоїстий, за довбо йде скажений бій - зрадники їх тягнуть до себе, а адеквати до себе. Зі зрадниками все зрозуміло, а от навіщо довбо адекватам? Ніяк не можу зрозуміти...
Щєпкін Сергій: А особистість людини - це те, що набуває навколо себе молодий, наприклад, вчитель, коли з дипломом педагога приходить на перший свій урок в школі. Яким би він не був індивідом, у нього з\'явилася особистість вчителя, і тепер всі про нього будуть говорити не інакше, як про вчителя. І вчитель буде цим користуватися, це дуже зручно, це ніби суспільство довірило тобі новий костюм, новий твій одяг.
Особистість - це те, чого навчило тебе суспільство. І якщо в суспільстві більшість його членів вважає, що легше жити брешучи і крадучи, то звичайно воно виховає в кожного \"правильне\" відношення до цього, типу \"ніякої смертної кари\". І от уявімо екстремум - до особистості верховного судді приводять злочинця, який вбив трьох за просто так. Закони смертну кару не дозволяють, але особистість судді раптом взнає, що ті троє - то його мати, дружина і донька.
Що скаже йому його індивідуальність? Та, що без диплома, начальства, підлеглих,законів?
А якщо поставити на місце того судді будь-кого іншого? Поставити всіх по черзі! Хто внутрішньо погодиться із тим законом, що забороняє сметрну кару в цьому випадку? То може смертної кари немає тільки тому, що не вбивають родичів суддів і тих, хто пише закони?
А так би було: тату, а чому отой дядько без рук? Бо він багато крав. А чому отой дядько в магазині тільки иекає? Бо він багато брехав.
Брехала б тоді дитина? Чи красти б її потягнуло?
І коли повмирають всі безрукі та без\'язикі, отоді всі й забудуться генетично, як це красти і брехати.
Щєпкін Сергій: Ви думаєте, що люди дотримуються законів не через страх?
Не хочу Вас ображати великою нотацією) але відкрию Вам, і трохи розповім про одну таємницю) - все на світі двоїсте!
Один Бог троїстий, і то тільки з однієї точки зору, але з точки зору \"Однієї медалі\" - Він теж, можна таке сказати, двоїстий, а може навіть одинарний.
Так от, кожнісінька людина теж двоїста і складається з особистості та індивідуальності.
Індивідуальність - це генетичні властивості кожного - зріст, вага, співвідношення довжини рук і ніг до тулуба, розумові здібності (це теж гени), спадкові хвороби. А ще індивідуальність - це виховання від батьків/бабусь/дідусів в самому ранньому віці, до школи, можливо до дит. садка.
Індивідуальність кожної людини абсолютно не схожа на індивідуальність будь-якої іншої людини. Це властивіть індивіда, це ніби к\'ю-ар код в одиничному екземплярі.
Щєпкін Сергій: У цього ломаченко нехай і досі не відміняється - у його середині серп із молотом ще й досі кують і жнуть криваве радянське рядно.
Не дивлячись на те, що він великий майстер у своїй справі, це саме про нього анекдот: Запитують у боксера: - Що найважливіше у боксі?
Боксер мовчить.
- Ну, мабуть, руки - ними захищаєшся, нападаєш?
- Так, - каже боксер.
- А ще що важливе?
Боксер знову мовчить
- Ну мабуть ноги - ними переміщаєшся, втікаєш, нападаєш?
- Так, - каже боксер.
- А ще що найважливіше? Мабуть голова? В ній придумуються різні рішення, комбінації?
- Так, - каже боксер. - А ще я нею їм.
Щєпкін Сергій: Дякую велике! Ні, я не \"маститий письменник\")), навпаки - нікуди не пнуся, займаюся лише натхненнями, а не конкурсами і т.п., і взагалі намагаюся показати, що так може кожен)
Це все мабуть від того, що у мене від теперішнього людства дуже великий іспанський сором.
Щєпкін Сергій: Так, іще потрібно знати, що Він вміє бути таким самим \"злим\", як і \"добрим\".
Про це каже теорія: \"Бог і Диявол - два боки однієї медалі\".
Якщо хтось буде Вам перечити в цьому, запитайте в нього, чи може таке бути, щоб Бог не вмів того, що вміє Диявол?
А в останньому абзаці автор малює надію, що до нас все-таки знайдуть дорогу (в самому широкому сенсі цих слів) якісь достойніші істоти і ми нарешті перестанемо бути тваринами.
Дякую, не бачив Ваших рецензій, бо рідко цим займаюся, однак відповім на кожну)
Щєпкін Сергій: так хочеться людей а не людва
так хочеться напитись і не вмерти
так хочеться дивитися дива
і жити не таємно а відверто
Спасибі Вам, і вибачте, що не вчасно відповідаю, бо моє натхнення вміє матеріалізовуватись, я це точно знаю, тож направляю його силу туди, де воно найбільше зараз потрібно. Але іноді воно все одно вилазить якимось віршем)
Щєпкін Сергій: А Ви розпитайте...
Мені здається, що говорити потрібно зараз, коли воно все гаряче і вариться, бо потім може статися так, що говорити будемо вже не ми. З яким захопленням я дивився радянські фільми про Другу світову, а потім, раптом, вже майже дорослим, доля познайомила, з різницею в декілька років, з двома зовсім різними людьми, які обоє пройшли війну з 1941 по 1945 і обоє мовчки виходили з хати геть, коли по телевізору починалося кіно про війну. Вони воювали на різних фронтах, але перші чоботи чомусь в обох з\'явилися аж в 1943, до того були онучі, а живими вони залишилися тільки тому, що в атаку бігли без зброї, з дерев\'яними палками позаду тих, що бігли попереду з гвинтівками, в яких було всього по три патрони, а потім була змога заховатися за їхні трупи. А в той же час, як і зараз у нас, хтось в тилу крав, брехав, їздив на дорогих авто і перепродував товари втридорога. І їм ніхто, хто був поряд, не відрубував руки, не відрубував голови.
Дякую за підтримку.
КОМЕНТАР ЩОДО ТВОРУ: 
