Того року сталося так, що ми перевозили морем всілякі військові і невійськові вантажі вздовж всього північно-східного узбережжя Чорного моря аж до глибокої зими, а не до перших зимових негод, як було зазвичай.
І от, останнього дня року, що минав, ми на повних парах мчалися додому. Всі офіцери й мічмани були налаштовані одним – Новий рік вдома! За розрахунками прибуття наше мало бути десь між восьмою і десятою вечора тридцять першого грудня.
Командир зовні виглядав спокійно, але хто його знав, той напевно бачив, що всередині кепа все бурлило. Аякже, повинні були виходити тридцятого, згідно узгодженого графіка, але хтось там щось не встиг вчасно доставити в порт і привезли лише вночі. Великий ящик з різноманітними пляшками, який занесли до командира в каюту, мав поліпшувати йому настрій.
І ось, на півдорозі додому, серед відкритого моря, на корабель радіограмою прийшла новина – додому не пускають! Очікується значне погіршення погодних умов, шторм до восьми балів, вітер тридцять метрів за секунду, всім кораблям негайно слідувати в укриття до найближчого порту. Командир спочатку вигнав зв’язківця, що приніс цю новину, і наказав йому забути про це. Але через кілька хвилин зв’язківець прибіг знову і повідомив, що «вони вимагають відповіді за підписом командира». Командир поматюкався, потім наказав надати таку відповідь, а всіх офіцерів і мічманів скликав до кают-компанії.
До акваторії порту – а то був російський порт Новоросійськ – нас не впустили, бо там вже місця не вистачало, наказали кинути якір на підході до акваторії, мовляв там теж затишне місце і таких, як ми, вже назбиралося чимало.
Коли отак ми отаборилися, годинник на верхній палубі пробемкав дванадцяту, і стало нарешті відомо, навіщо командир скликав усіх в кают-компанію. До берега вирушає чотиривесловий ялик – офіцер, мічман і четверо гребців, вони ж носії. Цим, чотирьом, гроші здавати не потрібно, вони своє відпрацюють, а всім іншим – на святковий стіл скільки в кого є. Проблем ніяких не повинно було бути, бо за останні кілька рейсів кожен член екіпажу трохи підкалимив.
Дуже жаль, що я не бачив, як розвантажували наш ялик, коли гінці прибули назад, але коли о двадцять другій нуль нуль замість оголошення відбою всіх запросили до столової, – я був вражений. Та що там вражений – шокований! Столи, вони ж баки, поставили як на весіллі – літерою Т, і на них понаставляли: паруючу м’яту картоплю з підливкою і шматочками м’яса, ще якісь м’ясні нарізки небачених досі конфігурацій і консистенцій, пошматована великими і меншими куснями копчена і солена в мокрому розсолі риба, зелені з фіолетовим і червоним овочеві салати, мариновані гриби ціленькі і порізані, й ще багато чогось незрозумілого на тарілках, що можна було розпізнати, тільки скуштувавши. І пляшки. Пляшок різного калібру було стільки, що вони займали все вільне місце, яке залишалось біля тарілок. Коли я перерахував одну тільки горілку, пляшок з нею виявилося рівно вдвічі більше, ніж місць за столами! І це не рахуючи пива і різних, якихось нових, ще небачених слабоалкогольних напоїв.
Коли всі зібралися, зайшов командир з декількома офіцерами. Вони принесли з собою пару пляшок шампанського. Свої всі пляшки ми заздалегідь поховали собі під ноги, щоб їх не бачив командир, хоча потім стало ясно, що коли заходиш в столову, то все те підніжжя видно, як на долоні. Командир відкоркував шампанське, особисто розлив усім у залізні кружки, привітав з Новим роком і сказав, що цей Новий рік на якорі неодмінно запам’ятається кожному, і «не тому, що там чомусь, а тому, що завтра рівно о сьомій ранку ми знімаємося з якоря і йдемо додому».
Після того, як випили привітальну, командир ще раз наголосив на сьомій ранку, та й пішов разом з офіцерами до кают-компанії. Що було потім – не варто й розказувати, бо кожен дорослий це може уявити, бо й сам не раз бував на таких «весіллях». Одне можу сказати так точно, що точніше не буває, – ні командира, ні хоч одного з офіцерів чи мічманів я тієї ночі не бачив жодного разу. Враження таке, що командир заборонив їм виходити із кают-компанії. А можливо, я просто не там і не тоді ходив, бо чітко пам’ятаю, чим ми тоді займалися.
Спочатку ми напилися і наїлися, потім ще напилися, потім ще, потім ходили курити на корму, де курити заборонено, бо дуже багацько різного обладнання з начинням. Розповідали анекдоти, різні життєві історії, реготали на всю горлянку – а що, море, хто почує, – стріляли в небо недокурками сигарет, рахували вогні в морі, які, як і ми, «заблукали» в новорічну ніч серед безкінечності. Потім пили пиво і оті, нового покоління, солодкі напої з маленьких пляшечок, пили їх на баку корабля, тобто на його носі, де законне місце для куріння. Пішли туди для того, щоб він, корабель, не образився на нас, та й понесли і йому пару пляшечок, які об його ніс і розбили. Потім, не знаю, скільки то було вже часу, повернулися до столової, прибрали столи на одну купу і влаштували танцпол. Брейкерів серед нас не знайшлося, але лінолеум того разу ми витерли добряче, навіть в одному місці від палуби його відірвали. Для тих, хто втрачав сили, поряд стояв допінг. Він же був і снодійним. Останнє, що пам’ятаю з того вечора, – нас залишалося зовсім мало, всього кілька чоловік, година ночі невідомо яка, на моє прохання вмикають мою улюблену – не пам’ятаю вже яку – пісню, і я, танцюючи невідомий нікому танець, ритмічно лупашу кулаками в стелю. Стелі на кораблях завжди низькі, ледь вище голови, а ще й з моїм зростом, для чогось схожого на удар в стелю потрібно було підгинати ноги. Але навіть такий танець, на напівзігнутих, пам’ятаю, виходив на славу!
Як лягали спати – не пам’ятаю зовсім, але наступний день, як і обіцяв командир, закарбувався на все життя. Слід сказати, що місце для спання на кораблі мені випало козирне – ліжко більше ніж наполовину по довжині ховалося за високим рундуком для одягу, в якому шинель могла висіти в повний зріст. Тобто, моя подушка цілодобово жила в затінку, і якщо лягти на неї навіть серед білого дня, що впевнено пробивався крізь ілюмінатори, то той затінок повністю відповідав тій порі доби, коли потрібно лягати спати.
Отож, прокинувся я від якоїсь вібрації. Потім почув крики, потім удари по чомусь м’якому, потім знову удари, але вже по чомусь твердому і знову вібрація. Тихесенько виглянув із-за рундука: розхристаний командир в одній руці тримав когось зігнутого, а другою лупив того когось по чому попало, причому бив не так, як б’ють боксери, кулаком з боку пальців, а бив, ніби молотком – зверху вниз, а потім кут ударів трохи змінював, але молоток з руки не випускав. Всі ліжка в кубрику стояли порожні, я був останнім. «Зараз якщо не вискочу – він мене в цьому закутку просто задавить». Думати було ніколи: швидко схватив прогари – ботики, а також бушлат із шапкою – добре що я вчора, чи вже сьогодні, влігся одягненим! Схватив – і чимдуж рвонув до виходу.
– А-а-а!! Ось де ти мені попався! – командир жбурнув від себе тіло, що тримав, і кинувся до мене.
Добре, що я, захищаючись, завчасно підняв угору руки разом із тим, що в них було. Якби не рука з прогарами, то удар ногою прийшовся б мені по голові справа, а якби не бушлат із шапкою, то отримав би кулаком зліва. Встиг відзначити, що командир намагався бити мене вже ударами боксерськими. Відчинені двері кубрика мене врятували – спиною вперед я їх подолав і чимдуж помчав трапами та коридорами до корми, на ют, тому що був приписаний до швартової команди юта. Тобто, зніматися з якоря мали саме ми, і моя участь у тому мала бути самою безпосередньою.
Не зустрівши нікого в коридорі, я вискочив на ют. Корабель вже був у морі – берег виднівся на такій відстані, як ми зазвичай ходимо. На юті я побачив усю швартову команду і ще кілька матросів. Який вигляд вони всі мали! Такий, як і я – в когось шинель на тільник надягнена, в когось прогари на босу ногу, хтось одягався в одяг, який йому тільки що принесли і допомагали в нього одягатися.
Мічман Шуров, керівник ютової швартової команди, стояв у банних капцях, щоправда одягнених на шкарпетки, без верхнього одягу і шапки. На моє німе запитання він переступив з ноги на ногу, витримав приречену паузу, і нарешті мовив:
– Вже несуть.
При цьому в нього ніби випала нижня губа, яку він тримав у роті, бо вона була з великою напухлою червоною тріщиною. На моє друге, ще безмовніше запитання, мічман Шуров трохи розслабився:
– А що ти зробиш, коли в нього в одній руці пістолет, а в іншій кулак!
Третє німе запитання було апогеєм, далі мої очі розширюватися вже не могли, і мічман Шуров розслабився зовсім:
– Ага! Я теж так дивився! Зайдеш, подивишся в нашу каюту на стелю! Ще невідомо, чим воно вилізе. І головне – домовлялися ж зачинятися, так зранку хтось на стук взяв – і відкрив.
– А то командир стукав?
– Ага! Як увірвався, два постріли вгору, щось горлопанить, і як пішов кришити!
– А у вас ще й каюта малесенька, розвернутися ніде.
– Ага! Усім роздав! Спочатку поваляв усіх, хто не встиг скочити з ліжок, колінами і ліктями, а потім ми проходили крізь нього як крізь той… як крізь портал, по черзі. Кричав щоб захищалися, а то як вб’є, то втопить. У мене це ще нічого, ти піди на Пілатова подивись!
Мічмана Пілатова прикомандирували до нас з якогось іншого, великого корабля, і те, що він був не з нашого дивізіону середніх десантних кораблів, командиру не сподобалося з самого початку. Просто Пілатов тоді ще не знав, що це значить, коли нашому командиру щось наполегливо не подобається.
– І що в нього?
– Що, що… носа, мабуть, зламав, і вухо… я навіть не знаю як це…
– Що – як це?
– Одне вухо нормально – назад дивиться, як і потрібно, а друге – вперед!
– Вперед?! А-а! Так то зламав хряща. У борців таке є, хто боротьбою займається, бачили? Той мічман не борець?
– Та хрен його знає… Та й Пілат ще щось із ліжка бовкати почав, краще б мовчав би вже, може б і не було б такого. Кожному по пару разів видав, а йому цілу серію! О, одяг несуть!
Мічман Шуров одягнувся так швидко, як тільки можна, і нарешті його лице розпливлося в задоволеній посмішці. Та й погода все таки січнева – мороз не мороз, а в морі навіть нуль відчувається набагато неприємніше, ніж мінус десять десь у затишку. Поряд стояли матроси хто в чому, але помітних «пошкоджень» на них не було видно.
Коли десь через півгодини кораблем розповзлося, що командир заякорився на ГКП – головному командному пості, – всі полегшено зітхнули: нарешті можна було одягтись як слід і зайнятися тим, чим зазвичай займалися в морі.
Виявляється, що після святкування Нового року першим прокинувся командир, і це сталося десь біля половини дев’ятої. Принаймні, так стверджує черговий по кораблю старшина, який попав під командира першим. Кажуть, що той черговий так волав у мікрофон навчальну тривогу, що ніби вся ядерна війна вже закінчилася, і він побачив найжахливіше жахіття, яке тільки може бути.
Трохи перегодя, вже коли всі розійшлися по своїх бойових постах, наш цапівський «Каштан» (ЦАП – це центральний артилерійський пост, а «Каштан» – гучномовний радіозв’язок з мікрофоном біля кожного апарата) командирським голосом назвав кілька прізвищ і наказав їм негайно з’явитися на ГКП. Серед тих прізвищ було і моє. Однак заспокоювало те, що командир в кінці прицмокнув, а це означало, що в командира такий гарний настрій, що тільки спробуй його чим-небудь зіпсувати.
Коли добіг до входу в ГКП, мене там вже чекали інші матроси, кого викликали. Це були командири відділень усіх бойових частин корабля. Вони чекали мене, щоб з’явитися за викликом всім разом. Постукали в броняху і відчинили її – старший лейтенант, що був на ГКП один однісінький, повідомив, що командир разом із рульовим перебралися на мостик – командиру дуже сподобалася погода.
Мостик знаходився над ГКП. Головний командний пост був усередині надбудови корабля, а місток, такий самий ГКП, але літній, без даху, ніби кабріолет, – на його даху. Ми подивилися один на одного – всі були роздягнені, без верхнього одягу, але часу вже не було. Вистрибнули бігом нагору й запитали дозволу з’явитися перед очі.
Про погоду слід дещо уточнити – вона тоді стояла справді шикарна. Холодне, сире, їдке, постійний дошкульний вітрець з одного й того самого боку, сонця не видно, ніби його немає зовсім, хоча білий день звідкись береться. Зате хвилька – ледь-ледь, навіть баранців майже немає.
Командир у довжелезному чорному шкіряному тулупі з височенним коміром вище голови сидів у такому ж чорному високому шкіряному кріслі на коліщатах. Це крісло командиру подарували одні з наших пасажирів, що ми їх перевозили на нове місце служби: командир, кажуть, їм сказав, що крісло буде плакати за кораблем, а власники крісла вирішили, що їм плакса в новому будинку не потрібен – і подарували.
– Ну що, командири! – командир майже єхидно посміхнувся. – Думали, що я не на містку? А я – на містку! Віджиматися не будемо, бо вам соромно стане, і в трюм не покличу, принаймні, поки що. Але просто так вам це відпускати – теж не те. Тому ось: хто перший за мене побачить нову ціль – он ті два кораблі на горизонті я вже бачив – той піде вниз, а хто першим за мене не побачить – той буде стояти тут.
І дістав із-за поли тулупа здоровенний бінокль. Я такого ще ніколи не бачив – його випуклі об’єктиви майже доторкувалися один до одного, і чомусь нагадували два невеликих відерця. Командир полюбувався нашими фізіономіями, здув останню пилинку з бінокля і приклав його до очей. Голова нехотя подалася назад, пальці порухали налаштування.
– Три! О-о, чотири і п'ять!
Ми переглянулися, і стали дружно запитувати про бінокль, бо такого величезного справді ще не бачив ніхто. Командир задоволено розповів нам про можливості бінокля, показав його з усіх боків, сказав, що видурив його в одного адмірала за якусь дурницю, дав нам кожному подивитися в нього, а потім викликав старпома на зміну своєї вахти. Коли старпом піднявся до нас, командир мовчки пішов, навіть ні на кого не поглянувши.
Старпом потрогав рукою ще тепле крісло, всівся в нього, і здивовано дістав із-за крісла пів пляшки коньяку. Спочатку довго дивився на неї, ніби щось зважував, потім перевів погляд на нас:
– Вам ще тут щось треба?
– Нікак нєт!
– Ну так вон звідси! Знайшли собі місце! І затямте – ще сонце не сяде, а ми вже вдома будемо, і всі розійдуться, а я черговим з вами залишаюся!
Чи нам сказав, чи собі…
Що далі було того дня – не пам’ятаю, але пам’ятаю точно, що більше не пили. Весь алкоголь, що залишився, командир забрав, і його більше ніхто ніколи не бачив. Алкоголю.
А командир, що загадав незабутній Новий рік на якорі, виявився правим. Як і завжди.
***
ID:
972607
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.02.2023 07:44:17
© дата внесення змiн: 02.02.2023 07:44:17
автор: Щєпкін Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
