– Ну давай, розповідай все – що, як і чому. Дивись ось сюди, в камеру – запис потім проганятимуть крізь якийсь новий поліграф, так що сам розумієш…
– Та начхати мені, командире, на ті поліграфи, можна починати?
– Так, я вже увімкнув.
– Ми з ним із самого дитинства друзями були, змалечку. Разом у дитсадок один ходили, потім у школу. Нас іще були в різні класи записали – мене в «А», його в «Б». Потім його батьки прибігали в школу, і його перевели до…
– В камеру дивись, кажу, а не на мене, а розповідай мені, за камеру.
– … перевели до нас. До мене в клас. Моїх батьків у селі дуже поважали, освіченою сім’єю вважали – мама вчителька, батько головний інженер колгоспу. Тож його батьки хотіли, щоб ми дружили. Ми завжди все разом були, як один щось зробить, так і другому обов’язково потрібно…
– Щось ти здалеку заходиш.
– Я вже розповідав тим, приїжджим…
– В камеру, в камеру дивись.
– Я вже їм розповідав, як усе сталося позавчора, але мені спочатку ніхто не повірив, а коли я розповів, хто ми такі один одному…
– Добре, продовжуй.
– В дитсадку гладиш біля паркану ріс, величезний, ми все на нього лазили, коли вихователі не бачили. Лазили по всіх гілках, окрім останніх двох. На них усі боялися, бо вони дуже високо були і тоненькі дуже. І ось одного разу він мені сказав, а мене тоді кілька днів не було, мабуть хворів, я в дитинстві часто хворів, що він вилазив на передостанню гілку, а на останню навіть ногу ставив. Я не питав нікого, чи це так, і відразу побіг до гладиша. Коли вже доліз до останніх двох гілок, побачив, що внизу стоїть він з іншими хлопцями. А щоб вилізти на передостанню, потрібно було стати на повний зріст, однією рукою схватитися за неї, а другою, лівою – за стовбур, обхопивши його, підтягнутися, і потім спочатку колінами вилізти на гілку, а вже потім ноги. Коли все це вийшло – руки тремтіли так, що я не знав, як буду злазити. А ще ж треба було ногу на найвищу, останню гілку поставити! Дерево, пам’ятаю, хитається, руки тремтять… Я таки поставив ногу на останню гілку, і вже думав, чи не випрямитися і на ній, як раптом почувся крик: «А-а-а-а-а!!!» То Валентина Іванівна, наша вихователька, кричала. Їй тоді ще швидку викликали… Як злазив – зовсім не пам’ятаю, але точно не падав. А дерево те на наступних вихідних спиляли, коли нас не було… Він так на нього і не виліз… аж у п’ятому класі признався, що то він мене надурив. Ні-ні, він не дурив постійно, чи так, щоб любив дурити, ні… Колись на зернотоку кукурудзу відрами перебирали і вчителька кудись відійшла, а замість себе писати відра поставила Юльку, з «Б» класу, так до неї багато хто просився, щоб дописала, а він навпаки, казав щоб не принижувалися, що Юлька і сама знає, дописувати їй чи ні. Метикуватий був. Юлька тоді тільки йому кілька відер і дописала. А вчився гірше за мене, але не спочатку. В початкових класах половина класу відмінники були, і він теж. А потім якось… Він завжди приходив до мене гуляти і завжди чекав, поки я щось допишу, чи довирішую з математики. Списувати в мене ніколи не хотів. У нього вже все було і написане, і готове, але… потім оцінки почали ставити гірші… Батьки його ображалися… Ми і в школі, і після уроків усе разом були. Ні, не вдвох, нас із кількох вулиць з десяток чи два збиралося, він і жив на сусідній вулиці, не на моїй. Але як гуляли, то ми вдвох завжди разом. І на ставок, і на річку, і в ліс. Він вправний був дуже. Якби не він, то наша школа б не тримала кілька років першість з туризму. Першість з туристичної техніки «Бузькі козаки» називалася, від назви річки. Там у нас, у лісі, туристична база є – будівлі, продумано все, для занять і змагань – колоди, вірьовки, канати, рови та містки різні і таке інше. Я теж у команді був, але не так затято, як він. А він – як мавпа, як той Тарзан! Капітаном шкільної команди був із восьмого класу. Одного разу навіть скандал був – не могли одночасно проводити різні змагання, бо він у всіх видах записаний! Спочатку судді вимагали заміну йому, а потім, на прохання самих суперників, продовжили змагання ще на кілька днів. І він в усіх виграв! Це було щось неймовірне! Кухню нам тоді додаткову привезли, із усіх шкіл поприїжджали повні автобуси, щоб все те бачити, а ще ж усіх і назад забирати! По дві чи три ходки робили. Ми тоді всі перезнайомилися, усі хлопці й дівчата з усього району… Це дев’ятий клас був. Потім ще десятий… З дівчатами у нього легко було… з тими, що легко… Це я вже пізніше зрозумів, що інших він недолюблював. Та й вони його. Ми з хлопцями тоді якось дивувалися – красивий, сильний, вправний, а дівчата на нього губу копилять. Не всі, але найкрасивіші – так. В десятому класі він ледь не одружився з однокласницею, але потім вияснилося, що її батьки погарячкували – дочка не була вагітна. Після того дехто в селі стали про нього недобре озиватися, але я ніколи не був згоден із тими людьми. Вони й на інших погано озивалися.
– Може вони тобі у пригоді стануть, якщо що?
– Хто?
– Ті люди. В камеру дивися.
– Ті люди? Навіщо мені… їхні пригоди? Діда Івана немає давно, баба Люська теж… а може й ні, але старезна вже… а Валерій Костянтинович – то тільки халепа брехлива… Та й…
– Продовжуй.
– … Життя він мені врятував був… влітку, перед інститутом. Ми все літо на річці раків дерли, на продаж, і було одне місце, глибоке, метра три пірнати треба було, там під скалою у камінні завжди раки збиралися. Якщо тільки мало їх на мілині – ми знали, де вони збираються. Ще сміялися, що якщо хто хоче побачити, де раки зимують – нехай взимку пірне і побачить. У мене там одного разу рука застрягла. Вперед між каменем і дном засунув, а назад – ніяк. У лікті застрягла, якби ж хоч у зап’ястку. Я думав, що вже все. Треба було до дна притиснутись і повернути руку трохи, але вже ні сил не було, ні повітря, і каміння таке слизьке, що й вхопитися немає як, і течія чомусь нагору тягне. Я вже ладний був відірвати ту руку, але куди там! І тут він пірнув і побачив мене, а я його, бо саме дивився вгору, де повітря, і відчайдушно смикався. Він відразу повернув назад, із води. Я тоді подумав, що все, здаюся. А він просто набрав повітря і зразу стрибнув ще раз, допірнув до мене і натиснув на плечі… і смикнув… а потім ми вдвох якось ледь вибралися… свідомість вже була… майже не було її, бо я за нього хапатися почав і топити, щоб дужче, значить, відштовхнутися вгору, – дихати хотілося дуже… а він молодець – мене ногами в живіт відштовхнув, бо так би обоє втонули… Довго ми той випадок згадували, після того я більше ніколи не плавав поряд із кимось, боюся й дотепер… Після десятого класу мене батьки примусили в інститут поступити, а він пішов у сусідній район, у технікум, на електрика. Поки я вчився і відпрацьовував практику, він відслужив і пішов працювати у РЕМ – район електричних мереж, монтером. По стовпах дроти тягали. В технікумі ще заочно довчався. Ми тоді років п’ять чи шість не бачилися зовсім і не розмовляли, я у матері своєї питав, а вона розказувала, що в селі робиться. А потім я став частіше додому приїжджати, так що був час і в райцентр до нього зганяти. Він винаймав пусту квартиру у двоповерхівці, однокімнатну, на крайній вулиці міста. Занедбане там все, і поверхівки, і двори… сміття, собаки… Я запитував у нього, як це він ще досі не жонатий, а він відповідав, що не зможе разом із дружиною так жити, щоб знімати квартиру, та ще й таку. А заробити на свою не було як. Все випитував у мене, як там місто, все хотів кудись у якесь місто велике, або за кордон… Напивалися з ним часто, то вдома, то в барах, танцювали…
– Як він із дівчатами?
– … Охочий… чемний…
– А коли вип’є?
– … Спокійний… не бушував…
– Бійки?
– Ні, не було ні разу. І не чув, щоб він хоч про якусь бійку розказував. Він же в аеромобільних служив, десантником, мабуть по його очах бачили…
– А чому він в армії по контракту не залишився, або в поліцію не пішов, не казав?
– Казав… Казав, що пропонували і в армії залишатися, і в поліцію гукали, але він не міг, щоб постійно бути підлеглим, казав, що постійні накази – це не для нього.
– Зрозуміло, продовжуй.
– … Після того я більше не бачив його, а потім у чотирнадцятому війна почалася. Його відразу забрали, ні сім’ї, ні дітей. Він подзвонив тоді мені і сказав, як у фільмах про Другу світову показували: «Брате, я іду на фронт!» Ні поговорити тоді не встигли, ні побачитись… А потім, пізніше, і в мене так склалося, що добровольцем пішов…
– З тих пір ви не пересікалися?
– Ні.
– Навіть по телефону?
– Ні по телефону, ніяк. Я навіть не знав нічого, де він і що. Знав тільки… це його матір перед самим моїм від’їздом приходила до нас і ми говорили довго, що він десь воює у штурмовиках, як вона казала, розвідником. І ще вона казала, щоб хоч я свою голову беріг, раз у нього розуму немає…Тепер не знаю, що вона мала на увазі… І ще казала, що він як один раз на місяць подзвонить, то це велике свято… Не знаю, коли він таким став…
– Далі, далі давай, і в камеру, в камеру.
– Сьогодні вранці Ви… командир…
– Про командира не потрібно, давай про хату.
– Коли просунулися вперед кілометрів два, як і було наказано, і перейшли лісок, то побачили, що місцевість трохи спускається вниз, а потім, за видолинком, видно висотку. Невелику, трохи нижчу від нашого ліска, і на ній закінчується остання вулиця села, що лежало далі. Командир наказував, що не дивлячись на те, що в селі не повинно бути нікого, відразу не заходити, години зо дві спостерігати. Потім перейти першій половині загону на цю одну вулицю, а ще через деякий час – другій половині, і вже потім прийняти… тобто перевірити все село. Ця крайня вулиця вигляділа зовсім пустою. Коли замаскувалися і стали спостерігати, я прийняв рішення…
– Ну-ну…
– … я самовільно прийняв рішення передати командування чотою заступнику, а сам поповз у напрямку першої хати. Дуже вже не хотілося зайві дві години лежати на мокрій землі. Двом бійцям наказав постійно спостерігати за мною в біноклі. Коли дібрався майже до самої хати, почув якийсь звук. Ніби удар об щось м’яке. Спочатку я подумав, що то почулося, але зробив знак спостерігачам – щоб були насторожі. А потім я почув постріл, крик, і потім ще один постріл, і ще один. Всього три постріли. То були постріли зі зброї з глушником, на тім краю видолинка ми би їх і не почули. Я заліг, і зробив своїм знак, що небезпека реальна, щоб усю вулицю, і особливо цю крайню хату, взяли на приціл, і щоб перший десяток повзком, негайно перебиралися до мене. Не встигли вони вирушити, як я почув дитячий вереск, що різко обірвався. Тоді я не став чекати своїх, мене почало сильно тіпати, і я бігом підбіг до вибитого вікна. Більше не було чутно жодних звуків. Вікно було вибите зовсім, я в нього заглянув, і заліз. Це була велика кімната, обставлена як годиться, в ній люди жили зовсім недавно, тільки вікна вибиті й занавіски пропалені. Двері далі були трохи відкриті, і звідти чулося шарудіння. Добре, що килим на підлозі був, кроків не чутно, я підібрався до дверей і заглянув у отвір. Побачив спину в камуфляжі, навколішки, а за нею вовтузились… дитячі ніжки. Одна була в черевикові, а друга боса. Камуфляж не наший, темніший, ніж у нас, і малюнок трохи не такий. Я вставив у отвір автомат, готовий в будь-який момент стрельнути, і побачив…
– Отут уважно, і дуже точно, щоб потім не згадав чогось іще!
– І побачив… я хотів заглянути, чи немає в кімнаті ще когось військового, бо я не зрозумів, хто то – ворог, чи свій… а побачив два тіла… мужик і жінка… у нього в лобі червона дірка, а в неї на шиї, прямо де кадик, і кров… обоє поряд на спині лежали… я згадав про постріли з глушником, і тільки тоді на рукаві камуфляжу побачив жовте з блакитним… Майнула думка, що переодягнений, як блакитна жовч, але…
– Як що-що?
– Як блакитна жовч… Це в мене у другому відділенні художник є, картинки все малює, це він придумав… Каже, що є жовта блакить, а є блакитна жовч – це хто вишиванку, значить, надягає, прапор на людях цілує, а сам – *** злодійкувата…
– Цікаво, цікаво… злодій-ку-вата… гм, художники, далі!
– І ще я побачив автомат, він лежав поряд із ним – я такого й не бачив ніколи, якогось найновішого зразка, якийсь натівський, чи що, таких навіть у росіян немає. Я тільки вдихнув, щоб окликнути, як він мабуть відчув щось, різко повернувся до мене вже з пістолетом в руці і почав натискати, натискати, а пістолет клац, клац – а не стріляє!!! Я секунду прошляпив… мабуть від того, що впізнав його… він у той момент теж мене впізнав, коли натискав. Я ледь встиг відвести чергу, одна куля йому в руку влучила… Якби не ті очі… Я ще таких очей ніколи в житті не бачив! Якби не вони, я б його застрелив би відразу.
– В яку руку попала куля?
– У праву…
– Скільки всього куль вистрелив?
– Ну рахували ж потім – в ріжку залишилось двадцять вісім, значить три.
– Він до свого автомата кидався?
– Ні… коли він впізнав мене, він, здається, забувся про нього… і я теж забувся… він осів якось так на колінах, обм’як… У нього борода по-мусульманськи, тільки знизу на підборідді і до вух, а вусів немає, найновіший шолом… Він злякався, застиг, очі широченні, невідривно дивляться на мене… а по його очах я бачу… я точно бачив, про що би ми говорили вголос. Але ми говорили мовчки. Я ніби читав його, а він ніби читав мене.
– І мовчали?
– Так, мовчали.
– Довго так мовчали?
– Не знаю… хвилину… чи більше… може більше, поки мої добігли… тоді ніби ціла вічність минула, я встиг згадати все на світі… все, про що ми з ним… говорили, і мріяли… та й він теж згадав…
– Далі.
– Ми не зводили погляду один з одного, але бачили і розуміли все навколо. Він сидів на підлозі, в руці тримав пістолет з глушником, без набоїв. У нього за спиною лежали два трупи, поряд сидів і рюмсав скоцюрблений хлопчик в одних штанях, років десяти чи дванадцяти, із носа юшилася кров, нижня губа теж була розбита. Він тремтів і ніяк не міг заспокоїтися. Між ним і хлопцем лежав автомат. Йому достатньо було ледь простягнути руку, і він би його дістав. Але мене так трусило, що він усе розумів.
– Що він розумів?
– Що я…
– В камеру дивися!
– Що я не дам йому дотягтись до автомата…
– І що далі?
– … Я все думав – що робити? Що робити? Вбивати… чи здавати?.. Нарешті я сказав, що зараз підійдуть мої. Його очі знову розширилися, він здихнув, і запитав: «Ти… чи я сам?» Я спочатку не зрозумів, а потім зрозумів… і відповів, що сам.
– А він що сказав?
– Ще перед тим…
– Перед тим?! Я ж тебе попереджав – згадуй усе, щоб потім не…
– Перед тим, як ото обм’якнути, після клацання пістолета, він спочатку почав швидко шепотіти, що та сім’я – вороги наші, не вийшли по наказу, ховалися у погребі посеред хати, кивав у сусідню кімнату, де ми потім ляду знайшли, щось там про мисливську рушницю, ніби хазяїн із погреба на нього направляв… але я все хитав головою, все головою хитав… і тоді він замовк… а потім запитав…
– Що запитав?
– Ну запитав: «Ти, чи я сам?»
– І ти відповів – …
– Ти сам.
– Вголос відповів?
– Ні, просто кивнув, мовчки…
– А він запитував уголос?!
– Так, він уголос…
– Далі!
– Далі він, не зводячи погляду з моїх очей, повільно простягнув руку…
– Яку руку?
– Ліву… Взяв у неї автомат так, щоб на курок великим пальцем, а не вказівним, а стволом до себе, автомат так і лежав стволом до нього… потім повільно підняв і наставив собі в лоба…
– Він шульга?
– … Та ні…
– Чому в лоба? Чому не у висок, так же зручніше?
– Ні, якщо однією рукою, то зручніше в лоба. Рука витягнута вперед, автомат рівно лежить на руці, впираєш у лоба ствол, великим пальцем натискаєш курок… я потім пробував – дуже зручно.
– Пробував? Гм… і що далі?
– Він дивився мені в очі, а коли хлопці полізли у вікно і я не обернувся до них – він натиснув… і вистрелив… Коли хлопці забігли, я так і стояв, а хлопчина свідомість втратив… Вони його… опритомнів потім…
– Молодець! Складно в тебе все виходить! Стояв, мовчав, не рухався – чуєш?! Довго зі своїми домовлялися?
– Якщо не вірите – то… цього вашого… поліграфа… я не боюся. Я б і застрелив би його, якби він тільки сіпнувся. Мене теж…
– Із запобіжника автомат знімав?
– Хто?
– Він… І ти!
– Не знімав. Ні він, ні я. Які запобіжники? Там усі без запобіжників ходять. Так як і патрон завжди у стволі… тридцять перший… Хлопців уже допитували? Вони теж без запобіжників були, навіть не питайте.
– Так, допитували… Молодці ви, все чисто виводите, трасологія і поліграф, думаю, все підтвердять, так що поки вільний…
– Додому із ним я не поїду, і не повезу! І до його матері теж не піду! Досить для мене і цього…
– Не потрібно їхати… Навіть не можна… забороняю! Чуєш?! Будеш не знати нічого про це… Зрозумів?
– Я і сам так хочу, щоб…
– Ти зрозумів мене – будеш не знати про це нічого, назавжди, пойнятно?!
– Зрозумів…
– Дуже добре, що зрозумів. Геройську втрату оформляти будуть… куля ворожого снайпера… Герой він, твій друг… справжній… і не тільки тобі одному, кажуть, життя рятував… Твою розповідь перевірять… Відбитки своїх пальців на його автоматі не забули стерти?
– Що-о?! Командире…
– Жартую, жартую! Ай, молодці! Нічого й не скажеш! Оце так історія!
– Служимо народу України…
***
31.01.2020
ID:
951386
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.06.2022 17:57:35
© дата внесення змiн: 24.06.2022 18:00:01
автор: Щєпкін Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
