Я поставив хату свою в самій гущі людських осель,
та, так є, не тривожить її, стук копит і рипіння возів.
Може хтось запитає – і як ж воно вийшло так?
Вдалину як летить душа, то й земля відходить сама.
Хризантему надвечір зірвав, попід тином на схід,
і мій погляд у височині, вже уперся у схили гори.
Обрис кручі чарує зір у прекрасну годину ту,
коли зграї… зграї птахів в вишині відлітають у вир!
Й простота і безцінна розрада у цьому усьому є.
Й хочу наче сказати іще, та уже загубив слова...
