Розвидняється. Сірою похмурою вулицею йде красива жінка. В її очах - сонце і радість. Випадкові перехожі з подивом оглядаються на неї. Красива... Хіба можна такою бути... Як їй пощастило...
„Чому вони всі так на мене дивляться? Я ж начебто така, як всі. Дивно...” Ні, не така. Бо ти немов світишся зсередини. І неважливо, яким є на даний момент еталон жіночої краси. Ти красива тому, що щаслива. Тому, що вмієш радіти життю, кожній хвилині, кожній секунді... Тому, що живеш... Нехай попереду важкий дванадцятигодинний робочий день, гора нерозібраних паперів, ненаписані звіти, а вдома давно необхідно зробити ремонт. Ти вмієш не впускати в душу смуток, бо розумієш, що це не вихід. Чим більше дозволяєш собі сумувати і приділяєш уваги проблемам, тим більше їх накопичується. Тобі давно відомий цей закон. „Невже вони цього не знають? Незрозуміло...”
Ти посміхаєшся. Просто так. Сонцю, небу, раптовим перехожим. Маленькій червоній квіточці на клумбі. „Як їй вдалось вижити? Все ж таки вже листопад, і трохи приморозило... Напевне, вона дуже любить життя... Як і я...”. Вона теж красива, ця квітка...І щаслива своїм, квітковим, щастям.
„Ну ось, вже підкрадається зима. Коли ж літо встигло скінчитись? Я ж неначе вчора була в Карпатах, вдихала чисте гірське повітря, підкоряла вершини... Невже минуло вже чотири місяці?”
Та це не привід для смутку. Ти знаєш, що за зимою буде чудова, життєрадісна весна, а потім – сонячне літо. І ти знову поїдеш у подорож. Можливо, навіть зі своєю коханою людиною. Тобі так хочеться показати йому цю красу! І вже вдвох, тримаючись за руки, незважаючи на вітер і палюче сонце, підете вгору. Назустріч незайманій природі, незвіданим висотам, сонцю. І щастю... Великому-великому, як той рожевий слон, що тобі подарували в дитинстві. І такому ж бажаному...
„ Іду і посміхаюсь. Що люди подумають?”. Та яка різниця, що вони подумають. Нехай вважають тебе божевільною – все одно. Ти ж бо знаєш, що щасливіша за них...
Он іде жінка: похмура, під очима темні кола, плечі опущені. Немов би зіщулена. Так, їй важко. Вона несе тягар образ, несказаних слів, придушених бажань. Вона як всі. „Цього не можна, і понеділок – день важкий; точно перепаде на роботі, чого туди взагалі йти? Все набридло... Чоловік п’яниця, від дітей доброго слова не дочекаєшся. І в кого вони пішли? Я ж їх вчила, віддавала все, що в мене було...”.
„Так, вчила. І віддавала. Але, мабуть, забула дати трішки душевного тепла. Навчити їх жити, а не виживати. Говорила, що всі люди – злі, і не можна нікому довіряти. Звісно, це не твоя вина, ти в це дійсно віриш; але чого ти тепер чекаєш? І коли ти в останній раз сказала чоловікові добре слово? Назвала його коханим?
Отямся, ще не пізно все змінити! Треба просто зрозуміти, що кожна людина заслуговує щастя, і ти – не виняток. Просто треба повірити. І відкритися. Душею, серцем, помислами. Ти ж хочеш бути схожою на ту дівчину, яку зустріла щойно на вулиці? Не обманюй себе: хочеш... Тільки не говори, що вона молодша, і ще не зазнала розчарувань. Вона їх і не зазнає. Бо надто любить життя, щоб сумувати. І все сприймає з посмішкою. Бо знає, що ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ. Незважаючи ні на що. Бо щаслива душею. І ти зможеш так! Розкрийся, повір в себе! Перестань карати себе за свої недоліки: ти можеш дозволити собі маленькі слабкості. Прийми себе такою, як ти є. В тебе скільки є плюсів! Полюби себе, і всі тебе полюблять. Це так просто...”
„Дивно, чому мені так хочеться посміхнутися... Ніби внутрішній голос щось мені підказує? Чи звідки ці слова?”
Ось так. В світі стало на одну красиву жінку більше. Адже тільки ти стаєш на шлях розуміння, одразу починаються дива. Виростають крила за спиною. І тут немає ніякого секрету.
І нехай кожної миті красивих жінок стає все більше і більше. Адже так повинно бути. Бо жінка – це краса. Це сонце. Це любов.
ID:
75425
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.05.2008 17:47:58
© дата внесення змiн: 22.05.2008 17:47:58
автор: Котенок
Вкажіть причину вашої скарги
|
