Широким морем розлилося золотаве поле. Хвилі здіймаються. Колихають стиха.
Утопився б у тому морі. Та спалахують застережні знаки скрізь. Червоні голівки піднімають маки. Крові краплини.
Кожна краплина чиясь доля. Непрочитана. Нерозгадана. Захована в тому морі бездонному.
Скільки їх розлетілося намистинами. Невже так і зів’януть до осені, щоб наступного літа нові цвіли криваво?
А таки будуть квітнути. Не дадуть забути. Не заколише море.
Де б човна взяти, щоб до берега прибитися? Чи то доля у морі залишиться?
Немає човна. Виборсатися доведеться самому.
А маки кличуть. Загораються.
Не відірватися.
