Не тримай на долонях обпечене осінню небо.
Хай впаде і затопить мене сірим кольором втечі
від оголених храмів, надій розіп’ятих…
Не треба…
Дай мені загубитись.
Сьогодні – це дуже доречно.
Зачорніли хустки...
і посивіли коси завчасно.
Розпач лається вголос на датах, вкарбованих в мармур
над життям, на війні недожитим…
відібраним…
згаслим…
Друге літо зімліло, збираючи квітами траур.
Дай втекти від вчергове зґвалтованого слова «шана»
по загиблим героям…
ошуканим в смерті по колу.
…пам’ятати постійно…
думками, словами, вірша́ми…
пам’ятати завжди, що вони – не вмирають ніколи…
