схили отрути хиляться
до твого піднебіння
й потрапляють
у саму серцевину горлянки
там перетворюється
сніг на блюзовий розчин
світла й серпантинових звірів
я схиляюсь навколішки
зірки багатоповерхівок
разючіших ніж ґрунтові розбиті дороги
пророчать червоні гасла до подарункових
келій
не слухаю нікого як і ти
коли вуха проростають пагонами гінко
уздовж м’ятої пресованої землі
не чую мелодії вітру
пустельніший крик, аніж твій кістковий рупор
тягнеться моїм колізеєм барвистого доку
кора і корабельне місиво,
у котрому геть не зіпсутий мороз витягує
ноту нікчемного холоду
чергуються септархіпелаги із мінорносвітливими
тінями
і я зіскакую із свідомості спекулятивного гомону
й ти зіскакуєш із крові недобудов
ребра індустріальної породи чиняться
коліщатами природнього вибуху
бухкотить сорочка й руки працюють
невтомніше поля із репрезентативними кольорами
виміру забутих старих речей
коли ми здобудемо тісняву злущеного як шкарлупка
горіха дитинства
то відчинимось для жуків й хробачих королів
й клекіт й політ й маргаритковий стогін
чути стане
як під скрипучим роялем розбиватиме
шатро насолоди тиша цнотливості
і хто знатиме той буде тягнути
а хто не знатиме
йтиме уздовж прорваного фалангами
небожа смерті неба
й курітиме за тими кроками одра цвітіння
сколихнутих шпичаків
й бовванітиме колисковість снів
й витримає вогонь
й витримає потоп
й вино опустить у склянку порожнішу
за ситу породу вітрів
й пускатиме соки
й прикріпить розпис млосний
я був тут за твоєї відсутності
бачу слід вічності, залишений
твоїми вустами
маленький-традиційно-розтрощений
гість
сильний немов холодна зброя
злізлої зі шкури слона примари
в’язкий мов запах волошок
котрі палають у серці інструментів
довготілесної любові.
