1
сон проткнуло морем корабельної тиші,
мовчання огорнуло, наче багатоликою зимою
химерних узвиш,
фіорди минулого сторіччя
замкнулись на сітківці
жорстокого ока
гамором,
коричнево-сіроокою гидотою
колесо відлетіло й поцілило
у птаха,
котрий
вже не
співав
вічности
пісню
у відповідь
на потаємний
ошпарений
голос
десять пакунків
у
чийсь малозбагненний вимір,
сорок градусів тепла
й навіть ті почасти вдалі
розмови
не заслуговують
на звання всеохопних діалогів,
тому що
консумент
заплив червоним жиром
лякливого збайдужіння,
музика розтрощила
усі ненаситні кінцівки,
і цівка блакитного нападу
осені виїла середину горла
як хробак, котрий заблукалий
опинивсь на дні розпаду тіла
2
дійсність така ж незбагненна
як розум схожої на скелет смерті примари.
Чи то збігти униз іще по сірникові конструкції
Чи то ще відітнути шматок із запліснявілого супу
могутньою ложкою, що зкидається на некролог пам’яті,
боротьби немає,
концепція відсутня усіх назбираних суничних концептів,
самонавіювання величезного дельтаплану,
печера-пустеля-неділя-здоровий сон,
шкіряне позачасся
розгортає скатертину
власної обдертості,
хто?сь позбудеться цього всесвіту мікропотопів
швидше, аніж моя тінь дістанеться недалекого берегу,
хто?сь позбудеться цього смороду затхлого духа
швидше, аніж я перекину дисперсію власного розуму
на сей острів святої любови,
що видніє за кістлявими клавішами
здичавіло-вогненного небокраю?
Сонце зійде й хмари роздійдуться –
як тільки ліжко невагомості відкине мій
надто вже протяжний керунок спочинку
3
як звершити усі схеми електропотоків?
Одним центрованим рухом подиху
й дмухнувши розгорнути шатра пожежі,
кидаючи на позаманевровий потяг
рештки чужої свободи
як відітнути папір від зживілого дерева?
Одним периферійним рухом власного хоботу
й гулькнувши на світло, здавалось би, темного поніччя
чогось гнилого
зрозуміти, що завжди стале усамітнення – це отруєння,
котре в’язкістю відтягує від луски риби щастя
твої руки
твоє обличчя,
котре
пам’ятатиме про відхід від поснулої старості
