житиму у цих коротких
триваннях,
трав’яних дима́х,
полум’яних будинках,
байдужих дітях,
як тільки частково
прийде зима –
розділю себе
на павутиння й ом’янілих
павуків,
як тільки запалає крона
зимового дерева –
зустріну твої листи
через скриньку срібно-зизооких вітрів,
відкинусь у небо величним повітрям
людського запаху
і
тілом од крові удалечінь запливу,
і там, за горизонталями світлом’ятих кардіограм
сонця згасну, наче паливо мовного зітхання,
наче квіти вуст,
наче тісто відпу́сти,
наче амарантове світло розумової розпусти,
видобуду вірну напрямленість снів,
вичарую море із темним серцем гострої кістки,
проникну у тіло мікроорганізму свободи
й відбудусь червоним, темнішим за артеріальні арешти
оргазмом
проткну карамель білих кам’яних дзвіниць
й лунко відкочусь пошепом на антураж
стряхлого душезгубного зоопарку,
там відірву від шмату землі серединний меридіан
печалі
подалі
надалі
як бути у таранній колоді морокових карт,
скажи?
Відмов мене од подорожі у пекло самого себе,
відказуй проказу - мовну заразу
відказуй й кажи
лічи моїх демонів
лічи мої тіні
я блідістю спалаху міряю кроки до затину місяця мрій,
я битим сновидою бігаю по колу зів’ялих цитрин,
цебра камерних лаштунків випадають, як розпечений
сніг,
і там, на одвірках твоєї згубної звички мені посміхатись,
я караю мить
і мить карає мене
відсутністю декоративної стрічки,
причалом зіпсутих черешневих черві́ннь,
немов марки й хмари
вихемирували голодного духа,
немов земля народила замість тисячі паростків
глухий звук гамірного нюху,
немов машина пустилась навскач
під людським цямкотінням,
їжа – кажуть вони, то їжаче діло
не ступай травою, бо роса
розіб’є тобі ноги,
не стрибай голіруч під леза нічних птахів,
бо витягне музика тебе до урвища ящіркових скринь,
і це ж
подарункове пійло візьми зі собою на віз
і прямуй на Північ, на чорний смутний узвіз Гардебальда:
там, де купці
і визволителі жовтошкірого панства,
там, де меси поганих книжників
й залишки закінченого християнства,
де капустяні королі
й розпусні відьмаки,
де хижі духи
й голодні драконячі пики,
де світлість розуму бере гору над темницею тіла,
де командорство й комини мишей
ховають петиції звірячих зірок,
де віщують смерті від смердючих укусів хитрих плазунів,
де відштовхується вісь мрійництва од затхлого розкладання
старості
й де діти радіють будь-яким кольорам смертності,
мирись
й зноси
сюди увесь свій хлам важких емоцій,
адже
вогнище повинне триматись у певній форму містицизму,
адже вогнище повинне кидатись із руху у рух
й постійно дислокуватись у хаосі порухів рук й
рамена вовчого тіла,
несила?
Скажи це далекій згустілій, наче гриф туману могилі
Вона відповість?
Втовче тебе пикою о землю, котра ще буде просякнуте
Мертвістю твого тіла.
Освічення й свічадо
любий комашиний тато.
ID:
529258
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 11.10.2014 19:33:17
© дата внесення змiн: 28.07.2015 16:31:50
автор: Immortal
Вкажіть причину вашої скарги
|
