Багато я не попрошу…
Лише візьми одну СВІЧУ
із рук моїх… бо випита душа
до дна.
І глибина моїх криниць -
то віддзеркалення зіниць
твоїх очей…
Їх чистота. І глибина.
Багато я не попрошу…
Лише віддай одну СВІЧУ
із рук твоїх із пустоти
в горАх.
Бо знаю я… І знаєш ти,
яким вогнем горять мости.
І біла птаха з висоти
розіб’ється у ПРАХ…
Багато я не попрошу…
Лиш запалити ту СВІЧУ
і випити тепло її до ДНА.
Бо знаєш ти, і знаю я
серед усіх отих світів,
невчасно спалених мостів,
твоїх криниць
то є найглибша ГЛИБИНА…
Багато я не попрошу…
Лише задуй оту СВІЧУ,
як час прийде,
холодними губами…
Бо знаю я і знаєш ти
(отих світів дочки й сини),
як листя зникне восени,
що роблять ті світи
Із НАМИ…
Все змінюється, немає нічого сталого. Ніщо не вічне і ми теж. Осінь колись настане, почнеться листопад...Як прийде час...свіча сама погасне. Але, хочеться, щоб не від холодного вітру, а від подиху коханої людини, яка її запалила. Грійтеся її теплом, насолоджуйтесь її полум’ям, живіть сьогодні, живіть Весною.
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибі,Сабріночко...усе минає...тільки зірки вічні...та пісок в пустелі...
