Життя посміхалося усіма барвами веселки, хотілося співати та кричати на весь світ, що ти щаслива. Тиха душа прогулювалася вузькими вуличками старого міста, стерта бруківка шепотіла під ногами, крадькома спостерігаючи за палаючими очима тендітної перехожої, яка посміхаючись виходила з шоколадні. Старий затишний Львів огортав сіро-зелені очі своїм спокоєм, затишком та загадковим поглядом, який виринав з-під посивілих брів. Вулиці блукали посеред перехожих, губилися у закутках їх спантеличених, радісних, схвильованих та тужливих поглядів. Кожна з них вела до своїх загадок, що ховалися за старими віконницями, кудлатими квітковими горщиками, у яких потопали балкони, пошепки розмовляючи з втомленими дверима та стінами. Здавалося, що навколо все гомоніло своїми мовами, які ніхто не міг осягнути, крім співбесідників.
“Моя душа жива серед цих вуличок та будинків з орхідеями на підвіконнях. Відчуваю їх серця і можу розказати про своє. Вони мене завжди вислуховують, зацікавлено вдивляючись в очі, в очікуванні на фінал. Чомусь саме тут я не боюся бути щасливою, знати, що життя вирує навколо, виграє усіма емоціями та мріями, які здаються такими недосяжними. Це місто моєї душі, її свободи та віри. Воно вірить у мене, тримаючи руку, коли на душі стає моторошно та страшно. Моє спасіння…. Тут я пізнала щастя…. Перші кроки, страх і вихор думок, які полонили душу на довгі роки”. Сіро-зелені очі поволі прогулювалися тінистою вулицею, яка мовчки слідувала за нею, підслуховуючи монолог душі. Здавалося, що перехожі поважно оминали вуличку, аби не заважати тендітній постаті насолоджуватися своєю самотністю, лишаючи зацікавлені погляди на її плечах. Кожен крок вперед повертав спогади у минуле. Крок – рік життя, другий – новий біль, третій – відчай, наступний – нове минуле….. “Хотілося спинитися і крокувати у майбутнє, проте неможливо рухатися вперед, коли погляд прикуто до минулого. Що було там?? Там, у самотності, сльозах та розкришених мріях?? Що лишилося там?? Чи варто його нести з собою далі чи покинути запилену валізу-спогад на цій вулиці?? Що…..
Непрочитані листи….. Коли життя почало егоїстично вкриватися тріщинами, зухвало сміючись в обличчя моїй власній безпорадності, з’явилася таємнича постать, яка читала душу у рядках моїх сповідей, лишаючи серед них запашний аромат кави та самотності. Той єдиний лист лишився самотнім, зберігаючи свій кавовий аромат та обіцянку зустрітися у затишному кафе на розі вулиці. Минали дні, тижні… Живучи надією на повернення таємничого співрозмовника, я боролася з власним життям. Проте усі написані листи лишилися непрочитані. Самотні та зневажені вони припадали пилом часу та байдужості, чекаючи на власне прочитання. Можливо, колись тонкі пальці торкнуться конверту і слова стануть вільними. Надія житиме доти, доки мої очі бачитимуть світанкові промені. Надія житиме…
Сірі очі…. Кара і натхнення моєї душі. Чомусь завжди віриш у те, що усі тебе розуміють, чують твої слова та підтримають, коли ти повільно падаєш навколішки. Чергова ілюзія оманливого світу, в яку ми хочемо щиро вірити та молитися за неї кожного вечора. Ілюзія… Омана.. Від цього нікуди не втечеш, не передбачиш і не витримаєш. Мусиш відчути цей цілунок зради та байдужості, аби потім зробити себе сильним, незламним та черствим. Мене чекала така ж доля, сценарій якої передбачав сльози, розпач і зневіру. Проте ніхто не сказав, що з’являться вони……Сірі очі…. Поряд з ними я відчула, що душа може радіти, тріщини, які вкривали моє серце роками починали поволі зникати і втомлені сльозами очі посміхалися світанкам, розмовляли з тихим місяцем. Нарешті я почала відчувати власне серцебиття, яке прокидалося до життя, вдихаючи у свої артерії щастя, усмішки та спокій. Переможений страх, сховавши обличчя у білий прапор поволі зникав з життя та думок. Я почала вірити, що можу просити у небес хоч крихту щастя. І вони, змилувавшись наді мною подарували мені Щастя…. Воно довго не могла знайти своє місце у моїй душі. Спалена страхом та болем вона невпинно відмирала, вперто відмовляючись від спасіння. Але щастя, подароване сірими очима ніжним бальзамом залікувало рани, які роками кровили, викликаючи сльози та біль. Невпинний час продовжував свій вояж, наближаючи хвилину розлуки. Щастя потихеньку залишало моє життя, лишаючи у спогадах хвилини щастя, усмішки, слова, дотик руки та сіроокий погляд. Щастя залишало мене… Чи було мені боляче?? Я була переконана, що новий біль зламає мене, лишить у відчаї та сльозах. Проте прожиті хвилини щастя зробили мене сильною, змусили повірити у свою душу та впевнено дивитися у майбутнє, оминаючи біль та розчарування. Сірі очі пішли. Але мої зіниці досі пам’ятають їх погляд. Він тримає мене за руку, коли хочеться кричати від болю, сховатися від жорстокості та людського егоїзму.
Самотня постать у коричневому пальто…. Вона дала мені наснагу до життя та віру у себе. Коли опускалися руки і хотілося забитися у глухий кут, закривши очі руками від страху. Здавалося, що життя починає набувати сенсу, коли отримувала листи з її теплими словами підтримки. Завжди дивувалася, як у неї ставало віри для мого нікчемного життя. Кожне слово було сповнене підтримки та щирості, натхнення та світла. Усі прожиті дні починалися з її слів: “Пам’ятаєш правило номер один? Ніколи не говорити про себе погано!!”. Ці слова стали моїм кредом на подальші роки, отримуючи шанс побачити усмішку на власному обличчі. Тепер самотня постать у коричневому пальто живе у місті моєї мрії, дарує йому свої посмішки та блукає вузькими вуличками. Є люди, які проживають життя зі світлою душею, не зраджуючи їй жодним словом, вірять у інших та дарують їм своє тепло, не вимагаючи чогось натомість. Світла душа… Сама такою є вона для мене.”
Все має свій початок та завершення. Життя досягає свого згасання, дороги приводять до бажаного місця чи глухого кута, який змушує задумати над власним життям, вчинками та емоціями. Сіро-зелені очі сповільнили крок. “Ніколи не обертайся назад, крокуй далі! Все, що лишилося за спиною не стане реальністю, то лише спогади. За твоїми плечима стоять сірі очі, самотня постать у коричневому пальто, непрочитані листи, біль та сльози. Проте поглянь вперед!! Там також є вони, але біль стає прозорим, він зникає від усмішок твого серця”, - промовляли орхідеї на підвіконні старого будинку, сховавшись за мереживною фіранкою.
Дихаю…. Відчуваю…. Я – жива!
ID:
348850
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.07.2012 23:02:14
© дата внесення змiн: 18.07.2012 08:51:31
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
Мова - надзвичайна! Місто як дієва особа 
асоціації з Достоєвським, в якого Петербург як окремий персонаж!
сумніваюсь 
