Божевіллям мій простір заповнений...
У квартирі ще пахне ромашками...
Голий світ за вікном спотворений
Поглядами чужими й двозначними.
Всі емоції з серця вигнані
Твоїм мистецтвом робити боляче...
З середини знов чую скиглення -
То душа, понад прірвою стоячи,
Заспокоює свою агресію,
Видаляє чужі нотації...
Я, втікаючи від депресії
Граю з совістю в асоціації.
Мимоволі свою залежність
Я у сотні разів збільшую,
Знову згадую про обережність,
Щоб не стати від тебе гіршою.
Цвіль на серці чорного кольору,
В мої пальці струни впиваються
Як не мертвою, то хоч хворою
В невідомості залишаюся.
Почуття вижирають розум мій,
Скільки треба, стільки й витримую
Вхід у рай вже такий близький,
Але знов перед носом дверима гримають.
За межами моєї реальності,
Десь над ніжними білими хмарами,
Потерпаючи від безпорадності,
Розмовляю з тупими примарами.
Ворожнеча між завтра і вчора,
Конфіскація щастя і вічності...
Цілі втрачені, знову я хвора,
Прислухаюсь до думки більшості.
Рию яму банальній трагічності,
Серед снігу, та все ще тепло.
Забуваючи наслідки звичності,
Відкриваю очі на вході у пекло...
